Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо.  Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).