Поетичне суголосся культур
Ця книжка з’являється у дуже непростий, драматичний час, коли згортаються і навіть рвуться взаємини між двома сусідніми народами, втягнутими з волі недолугих політиків у криваву бійню, коли рвуться зв’язки всередині кожного з народів, поляризуючи людей на «правих» і «винуватих», коли, врешті, розриваються дружби та кровні узи між членами родин, що опинилися по різні боки географічних, ментальних і – як це не гірко визнавати! – справжніх барикад під справжніми обстрілами. На відновлення одних знадобляться десятиліття, інші (скажімо собі правду) не відновляться ніколи...
Павло Кричевський якраз і перебуває в епіцентрі протистояння. Уродженець Ромен, випускник факультету іноземних мов Сумського педінституту, він з 1993 року мешкає в Підмосков’ї. Там він знайшов для себе поле найповнішої творчої самореалізації. І хоч в одному з інтерв’ю Павло стверджував, що в Сумах теж цілком би міг розкрити весь свій потенціал, хоч і трохи по-іншому, я переконаний, що подібні міркування надто вже оптимістичні. Погодьтесь, є різниця в можливостях для розвитку, які надають порівняно невеликий центр українського регіону та агломерація одного з найбільших мегаполісів Європи. Отримані преференції він зумів використати сповна, тричі ставши переможцем міжнародних конкурсів викладачів англійської мови, а 2005 року здобувши ґрант на підвищення кваліфікації в елітній світовій школі викладачів англійської "Studio Cambridge" у Великій Британії.
Однак українець Павло Кричевський почуває себе посередником не лише між англосаксонською та слов’янською культурними спільнотами. Він докладає зусиль для порозуміння між читацькими аудиторіями України та Росії, для того, щоб засобами перекладу донести до близьких сусідів те краще, що є в нашій національній літературі. Хоч би що там казали про близькість культур, але сучасна література Україна представлена в російському словесному просторі вельми фрагментарно, та й перекладається здебільшого спорадично. Досить порівняти видані там масиви перекладів українських і, наприклад, польських письменників – порівняння явно буде не на нашу користь.
Поетична антологія «Ехо/Эхо», яку ви тримаєте в руках, покликана ліквідувати хоч би одну таку лакуну. Оскільки ми маємо справу саме з авторською антологією, то книжка, ясна річ, не претендує на повноту представлення українського поетичного світу. Проте вона має свої переваги: підібрана відповідно до смаку перекладача, вона, безперечно, практично вся припаде до душі людям, чиї естетичні вподобання збігаються з його вподобаннями. Більше того: передбачаю, що вона має припасти до душі й тим, хто любить поезію самого Павла Кричевського (а він – поет із великим досвідом, автор кількох власних збірок).
Тому не слід дивуватись відсутністю, сказати б, «адекватного представництва»: перекладач вибрав, приміром, лише один вірш Олександра Олеся, по чотири вірші Павла Тичини і Максима Рильського, п’ять Ліни Костенко – і так само п’ять творів Анатолія Криловця, значно менш знаного широкому загалу, а Василеві Голобородьку взагалі пощастило найбільше: корпус перекладів поповнився аж двадцятьма чотирма його поезіями.
Такий підбір має і незаперечні переваги. Кричевському вдалося втримати у виданні єдину лірично-настроєву тональність, що в академічних антологіях зазвичай не робиться – там рядовому читачеві нерідко доводиться в огромі текстів відшукувати «свої», суголосні індивідуальним душевним запитам.
Варто наголосити ще на одному: як і автор, ця книжка теж перебуває в епіцентрі протистояння, і самим фактом своєї появи вона опирається сьогоднішнім руйнаційним тенденціям, втримує ті ниточки, навколо яких незабаром, після закінчення війни, почне – попри все! – ткатись нова тканина особистих і культурних міжнаціональних взаємин.
Навіть в антології перекладач заявив свою громадянську позицію, включивши кілька віршів Василя Симоненка, які в наші дні, через півстоліття після написання, актуалізувались просто вражаюче.
Затис я в жмені божевільний атом,
І слава мені груди лоскотить.
……………………………….
Готовий все убити і спалити,
Щоб обезсмертити своє ім’я.
Вірш називається «Герострат», але за позірним відсиланням до античності з першого разу вгадується конкретний геростратик з конкретним ім’ям і навіть конкретною всесвітньовідомою кличкою.
А два рядки з іншого вірша Симоненка, теж відібраного для «Еха/Эха», сьогодні хочеться повторювати і повторювати:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Вірю, що колись настане пора – хай навіть і не скоро – видати в Росії фундаментальну антологію української поезії. Не сумніваюсь, що для перекладів Павла Кричевського у ній знайдеться достойне місце.
Віктор Мельник