Я ставлю відлік часу на нулі,
Хоча мені не бажано, й не велено.
Це мій екватор власної землі,
І особиста точка неповернення.

Лишаються позаду всі помилки,
Всі спомини, крихкі немов обмилки.
І я встаю, і пю за майбуття,
Там де, ідуть минулого поминки.

Я сумніваюсь. Я молюсь і я боюсь.
Я йду, об кожен спогад зачіпляюсь,
Та знов встаю. Бо вже не сумніваюсь,
Що я ніколи знов не повернусь

В минуле, до прекрасного байдуже,
Спокійне, як снодійне. Шите й крите,
Де все чуже. І серцю осоружне
В лапках надійне. Благодійне в звітах.

Але яка надія в тій надійності,
Що суперечить істині і дійсності.
Я йду вперед, звідкіль моя країна
Із висоти в нас дивиться із вічності.

Своє минуле я землі залишу,
Бо я завжди ненавиділа тишу,
Як цвіт троянд, які ростуть за склом,
Ненависний буряну і споришу.

Себе від всіх жалів я відділю,
І навпіл память я переломлю,
І що лишиться, знов розполовиню,
І ніби щит по полю простелю.

Переступлю назавджи цю межу,
І снігом свою память спорошу.
І на душі обіленім папері
Нове життя з початку напишу!