* * * То на сльозу пробило, то на кров, То на життя веселе – як шампанське. Втомився я. Перепочив. Пішов. Повз крик війни і магії шаманські. Холодне світло кинутих осель Мені побиту спину лоскотало. Учився я любити тут усе. Усе минало. Дурна печаль, як пиво на розлив, І золото рідке коньячних іскор Змішалися... Дороги і стволи, Компот і віскі. Таємна сила вабила мене І вабить ще, Як ваблять смерть, кохання... Як вабить те, що вічно не мине, Те, що востаннє. Як вигнаний із крові юний Бог, Цвіте зоря над річкою дитинства. Ми з небом біль розділимо на двох, Зоставивши меди для товариства. А поки що летить у прірву все. Аж нудить невагомість полиново. У танго смерті хтось шукає сенс, Мов кров шукає крові. Гадюка сміху в долі на устах, Немов крива стара чиясь дорога. Ламка печаль і чорна пустота У того, хто в душі не має Бога. Аз грішний маю... Тому не боюсь Ні ворогів, ні «друзів» хитромудрих. Ніхто не вкраде душеньку мою, Ніхто ж не вб'є. Ніхто ж і не напудрить. Розбитий лід валяється, мов скло. І чути – крила тужать за корінням. Набожна тиша. Зламане весло. Нервове дядька спитого куріння... Це все життя. Не там, не десь... а тут. «Святих» тут тьма... по зовнішньому лику. У внутрішню загляну висоту – То бачу кров, а чи сльозу велику. 23 берез. 16.
|