***
спочатку треба помити посуд миючим засобом - зміст написів на етикетці більше не зчитується,
наче це прирощення змістів завершене, майже довершене до небуття,
застарілі залишки кропіткої роботи зі збирання, накопичення, нашіптування на всі носії інформації,
поховання в чарунках, замовчування у несвіжі бинти,
коли сонце, добре видно, щоб не було відблисків,
всотує все, залишає - лише що забуде, марення, колір бузковий,
із порту в Марселі пробкове дерево, теплих годин ластовиння,
і плинність, і кошик, судини як витерта замша, розварені мушлі подій -
спочатку було слово, розмокле від холодної води з хлором,
вже два тижні дощить, асфальтовий каток і садок Семи ряден,
недолугі патички біля ряден будуть цвісти і квітнути,
і наливатися соком, і море плисти в Геркуланум.
краще не жити ніде і на попелі стін будувати
нежитлову споруду, вогнище кволе.
***
наче в цій комуналці - дзвонити два рази на тиждень,
нічим не розбавлена, не позбута свого Гудзону,
схожого на річку, куди їздили хизуватися новою північною засмагою,
завжди дивилась на неї з вікна тролейбуса, коли їхала через міст,
питала, скільки коштує полуниця, чому саме стакан, міра об'єму пам'яті,
яка залишається після всього, неможливо розтлумачити, розбити на параграфи,
сувора, але справедлива мати з мечем і тацею, на якій ліси, поля,
несе мене лиса за чотири моря і два океани, розбовтує жовтяка,
кидає напризволяще вміст червивого яблука,
сонечко моє сходить та йде на небо,
наче в цій комуналці три на чотири простір,
котиться тіло проти руху, залишається позаду відчай,
відчуження, кров полишає ці руки, з яких вона змита,
напризволяще, воліла б себе не впізнати ніколи,
затінок поличок, на яких героїні істерики Туве Янсон,
скелі, з яких ніколи не доведеться впасти, морський бій,
який вже програно, скільки б не перебирав різні варіанти,
відбитки старих речей, які неможливо викинути, оскільки коли б не шкода,
силоміць набираєш номер, тіло тягнеться до контуру, яким обведено центр міста,
люди проходять повз тіні маленькі місцеві принади,
в навушниках розтинається на молекули відоме завдяки телебаченню колоратурне сопрано.
***
життя надто тривале для всього, що існує, можливість пережити всі свої кохання,
тримати в шухляді роздруківки смс-листування, перечитувати, коли немає інших варіантів проведення вільного часу,
згадувати, хто і коли пішов туди, щоб не повернутись, напередодні розпачу покоління бебі-бумерів,
тільки без нового автомобілю і кредиту на півстоліття,
яке починалося так щасливо і закінчилося орденом за мужність другого ступеня
складності. життя надто тривале для пам'яті - спочатку забуваєш загальну картину дня,
а вже потім подробиці, посмішки, похмурі погляди касирок,
які всміхнено простягають пусті пакети,
життя неможливе, як вранішня кава колись о десятій, вже холодна, тому що запізно, і майже солодка,
ти не хотіла б дізнатись подробиці, але газета із розмитим зображенням лежить поруч,
питаєш: "Йому хоча б не було боляче?", тому що завжди залишається надія на краще,
і скільки б не перебирала відтінки скорботи, симптоми скорбуту,
масовані бомбардування нерозважливих повідомлень,
на які вже неможливо знайти відповідь.
***
осінь - дивна справа, наче ти жив завжди в її морській несумісності з твердою поверхнею,
тлумачив знаки для перехожих на свою користь лише як зелений,
чи помітив колись цей зашморг нежитю, чи змилується не заповнений розгорнутим висловлюванням рекламний простір,
розриває на кілька шматків лист без підпису або листівку з побажанням якомога легшого прощання зі своєю шкірою,
більшої розкутості після скасування чужого тіла, кимось полишеного, подарованого тобі просто нізащо.
осінь - первинна нерозбавлена рідина рідкісного щастя
наближення холоду. зелена ящірка вихоплена замацаним об’єктивом з пожовклої трави,
наче тут її справжнє місце, осінь - не віддана ритму місцева говірка працівників комунальних сервісів,
які несамохіть палять проти вітру, щоб позбутися вродженого почуття провини
перед попелом, що падає під ноги і всотується в каміння,
полите гарячим оцтом.
***
фотографія початку вісімдесятих - приглушені кольори, які тепер існують лише завдяки спеціальній програмі-редактору,
сонце падає на клумби, немає ніяких клумб,
більше не ходять трамваї, діти не намагаються сховати щойно куплене морозиво в кишеню,
не зважаючи на забороняючі написи біля місця водія,
приватний простір звужується - скільки людині потрібно приватного простору для власного нещастя,
спогадів про знаменитий мабуть на всю область магазин "Хліб",
який ти ніколи не бачив у дні його минулої слави, травма постійного небуття, в яке занурюється місто,
не залишаючи на поверхні жодного відтінку співчуття до тих, хто більше не поряд,
лише вперед рухається ескалатор, тлумачний словник для постави,
нікуди не зникають картки без зворотної адреси - вічно шукають ціль,
кремова цвіль мерехтить свавільно
там, де раніше була четверта гімназія.

***
тому що фантики від цукерок треба викидати в урну, не смітити в центрі міста,
здавати кров - це не боляче, комарик вкусив і все - ти пам'ятаєш,
тому що вказівники брешуть - там за рогом ще одні грати,
за якими ще одні, наче лялька, яка не знає свого імені, лише машинально промовляє слова з двох складів,
лише зубна щітка й цукерки, непромовисті назви, можливо, вони навіть солодкі,
скільки б серце не билося, розриває поверхню пластикову біляву,
чай улан сушонг, застиглий краплею в калюжі мазутного сяйва, розведеного молоком milk говіркої ослиці,
тому що вона завмирає при перших кроках, не маючи перекладача для висловлення думки,
тому що фантики від цукерок завжди їдуть.
***
ти повертаєшся на свої позиції, чітко окреслені на мапі,
кілька уламків у спині, спати у бліндажі неможливо, коли вода обіймає груди, розриває на тут і зараз.
ховати у лікарняній палаті під простирадло себе, наче ніколи так пронизливо червона, паролі на блокпостах,
кров у твоїй попільничці, Попелюшка, диво стається,
коли невідомо, скільки треба чекати його, беззмістовність - марудна справа,
все життя переїжджати з точки А в точку В, сигнальні вогні світять в обличчя, наче ти вмієш читати ці сигнали,
маскувальні прояви людяності до фотографій, павутиння, в якому застрягла квітка,
краса не знає неможливості спротиву, залишається десь.
ти повертаєшся на свої позиції - скільки б не було літер в цьому слові, колись воно закінчиться,
не на твою користь, не здригнеться гілка наступна,
коли вимкнуть світло похилого ліхтаря,
ти повертаєшся геть.

***
ворожити на тлумачному словнику, не маючи значення для історичного процесу падіння голосних,
не вимикати світло в особливо небезпечних місцях, не закривати очі, скільки б не залишалося сторінок до кінця,
вицвілі кольори середньовічних гобеленів, що тоді означали сережки на жіночих портретах,
що бридке каченя не стане білим лебедя пухом,
в пуховій пірині, в якій горнятко зернятко блиск чавуну маскувальні литаври і арфи марсельські креветки в іржавій воді
стільки в залишку потягів на запасному шляху ніколи не розвидняється не змивається фарба Північного сяйва,
не розбивається скло «Аварійний вихід».
ворожити на тлумачному словнику лише на літеру «Л», вибір завжди невеликий, несумісність літер і коректурні виправлення, зелене світло
населених пунктів з центральним опаленням, знайдено воду з землею.

***
китиці повітряних куль падають, немов пігулки в день народного цілителя, більше нічого не болітиме, не вболіватимеш більше
за свого героя, коли в нього закінчаться всі життя до останнього, «невідомий боєць, який загинув у зоні АТО, 2570» дивиться з екрану,
перетворюється на пікселі будь-яка рана, будь-яка смерть перетворюється на передмову до збірки оповідань, авторські переспіви свідомих спагеті, з’їдена іржею полуниця комунікацій,
все перетворюється на щось невідоме, зривати марлеві прапори з деревини під’їзду, здригатися від кожного телефонного дзвінка негостинній плоті,
силкуватися згадати, куди подівся носій інформації з неважливими даними про тебе, який висів ось тут у тебе на шиї весь час,
не розірвати коло, не змінити напрям руху струму, розрахувавши час.
***
а натомість лише повідомлення про нестачу кальцію та кількість кроків, яка пройдена за день в гідропарку,
скільки не триватиме життя, його неможливо витримати в одному стилі стислого одужання від сподівань, надщерблених сервізів,
люстерок з тріщинами ліщат гордості антикварних крамниць пишатися чутливістю емоційністю спонтанністю рішень
у цивільному вбранні вже майже схудлі плечі не настільки приваблюють погляд. міські мешканці цнотливі вітальні листівки
минулих часів перечитують мовчки, і тіло, що зтерте на порох, не має до себе жалю, розливається тлом барокко
попільниць та еркерів брунатного диму лісів.
***
“Life” вітає тебе у Чехії, стільки років мертві моравські брати, дешева морква на ринку,
кістки в підземеллі на зламі пластів у землі, де Йозеф К. з кров'ю та кардамоном всупереч туристичним довідникам,
де насамперед закінчується життя, золоті рибки в скляних пляшках для паперових квітів,
мордовські схили силіконові невиліковні, пагорби, пагони, синці від падіння з велосипеду,
з висоти власного зросту, жертовна кров на бруківці, жовта кров у небі кольору листівки з моря, нетривка засмага,
розлучення з розумом, “Life” більше не вітає тебе роз’єднує абонентська плата телефоністка Мілена розносить плітки
шоколадні плитки плити полу витерті вщент.
***
пережила всі свої кохання – зникли дві крапки, пів-світильника, в матері-землі немає місця для нас, окресленої території,
в якій розміщується твоє пластикове тіло, поділене на квадрати – ось туди втискається голка між щілинами плоті,
оголені клітини шахової дошки, може майже не нам відомо, як мають ходити вони, як вони мають пересуватися траєкторією кулі,
влучні рухи залишають сліди на шкірі, якщо змивати сіль, корисне повітря, таблиця, в якій, наче нежить ще має місце в цьому житті,
на яке спокуситись хотів би, зринає колись і заходиться плачем, де спокій зливається з болем, я більше тепер пам’ятати навчилась,
і пар за життя з теплих вуст випливає.
***
наче воліючи вижити після шторму, не маючи змоги зрозуміти мову риб, досвід не має сенсу в акваріумі з тонкими стінками,
коштовні обриси пустих будівель, в які не проникає світло очей Ведмедиці, полярне сяйво реклам соціальних та комерційних,
сподіватися, що ніхто не залишив зупинку сьогодні вночі без докладної мапи місцевості, де не були ще в жалобі.
нікуди не рухається потяг, в якому жодного вільного місця, прощання і привітання, біле шумовиння,
крізь стінки акваріуму дивиться витвір палеоліту, як водорості в самоварному золоті, розведені золотом, змащені йодом,
подряпини рівної шкіри.

***
перед великою війною більше квітів у переходах.
діти, яким за життя купувати любили мотлох -
для фарбування папір, кульки чорної сивий гелій,
домовини-сюрпризи, в яких лежать тваринки веселі.
збереш десять цих кістяків і отримаєш в них відпустку -
ось вимикають світло, змітають в куток пелюстки.
дріб'язок мертвих країн дзвенить у лівій кишені.
залізо, як рідина, стикається крізь легені
з повітрям, і провід оголений тнеться, вони
сиділи п'ять років на пошті, були при надії - з війни
чекали листівку, де попіл у стані фосфату,
і напис "З народженням" падає в землю кирпату.