Я помню: вечер, ветер и печаль пронзительного тела молодого, вошедшего, швырнувшего халат на спинку кресла и так тонко, тонко, тонко пошедшего по смертной линзе - что даже стон взлетел под потолок. Большое синее окно. Небрежно сдвинутые шторы. И почерневший шаткий стол. И тонкого стекла стакан дрожащий так же тонко – дзыыынь… Пора - приблизиться – нырнуть в тугое пламя, привязанное к кончику свечи. Чаруй меня, чаруй меня колдунья тех дальних берегов, куда плыву я, плыву - и никогда не доплываю, сносимый времени крутой волной. Лишь вечер тот, и ветер, и печаль, и ты – комочком крика молодого, идёте вслед за северным рассветом и навсегда уносите покой. *** В. Стус Той спогад: вечір, вітер і печаль пронизливого тіла молодого що в двері уступилося, халат пожбурило на спинку крісла — й тонко пішло, пішло, пішло по смертній лінзі аж понад стелю жальний зойк завис. Вікно — велике й синє. Жовті штори приспущено недбало. Чорний стіл іскулився. Тремтить на ньому шклянка тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень. Пора — наблизитись — в тугий вогонь пірнути, так зґрабно скутий білим свічником Чаруй мене, чаруй мене, чарунко далеких берегів, куди я плавом пливу, пливу, пливу — й не допливаю, бо зносить часу хвиля навісна. Лиш вечір той, і вітер, і печаль, і ти — як грудка крику молодого, світаєте під сонцем опівничним і виспокоїтись не даєте.
|