Одинок я душой, никогда молодой не бывавшей,
Закрываю глаза и опять проступают из тьмы
Дальний берег реки, неземные края омывавшей,
И туман небывалой,

сжимающей грудь, густоты.

Будто снова живу - только смазались в памяти лица,
Будто снова пришел - а меня

ожидает обман...

Из тумана зовуще отцова улыбка лучится.
И зовет его горестно мать через этот туман.

Перелётную душу мою, кто согреет в дороге,
Когда та в беспросветную ночь

навсегда полетит?

...И кричу я вослед, но отца не видать в поволоке.
Порываюсь догнать, только мама с укором глядит.

Черно-белый мой мир, ты безжалостный,

жгучий и страшный,

Как я верил во всё, что уста твои произнесут!
...Зарываются зёрна и звёзды в кровавую пашню,
Уж и поля не стало, а камни растут и растут...


*** Павло ГІРНИК

Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого

легенько щемить під грудьми,

Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився

од вічних оман…

І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.

Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди

полетиш навмання?

…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.

Світе мій чорнобілий, пекучий

і немилосердний,

Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…