Вы вырвали сердце своё из груди,
а с ним заодно и тревогу
и в небо подали в дрожащей горсти,
из маленькой келии Богу.

А я георгин на то место принёс,
где сердце цвело в вашем лоне,
но вы волоском из распущенных кос
его привязали к иконе.

Как будто у Бога нет больше лугов,
нет больше цветов для букета,
что отдали вы равнодушно, без слов,
моё беззащитное лето.

И я, как при подступе тёмных годин,
к вам взор свой взывающий поднял -
прошу: возвратите мне мой георгин,
хоть бы и с проклятьем Господним.

Чтоб сердце стерпело такую нужду
чуть дольше, чем цвет под косою,
я ночью к Дунаю чужому пойду,
и буду стоять над водою.

И там, обрывая цветка лепестки,
чтоб их за водой уносило,
шептать буду: "Смерть - увлеки, увлеки,
за ними последние силы".

И лучший когда упадёт лепесток
на волны чужого Дуная,
кровавый из сердца плеснётся поток,
а с ним и обида глухая.

И тихим цветам, наклонённым в Дунай,
что горя вовек не видали,
тот мой лепесток перескажет пускай
о горьком нежданном финале.

И в час, когда на Украине никто
не будет печалиться мною,
чужие цветы будут плакать зато,
росою с кустов над рекою.

О зависти к счастью людскому богов,
как у молдаван к кукурузе,
а так-же о вечном, как гомон боров,
сжигающем женском искусе,

когда отвргает зазноба цветок,
такой для влюблённого милый,
его помещая в чадящий поток,
где станет он вялый и хилый.


*** Тодось Осьмачка

Кривда

Ви вирвали серце у себе з грудей,
а разом із ним і тривогу
і десь подали аж на небо руде
з маленької келії Богу.

А я на те місце жоржину приніс,
де серце було в вашім лоні,
та ви волосинкою теплою з кіс
її почепили іконі.

Неначе у Бога немає полів
і всякого зілля і квіток,
що ви віддали без зітхання і слів
моє беззахиснеє літо.

Тому, як завжди у біді, день при дні
і темний обманом сьогодні
прохаю: верніте жоржину мені,
хоч би із прокляттям Господнім.

Щоб серце моє існувало бодай
тим віком, що й квіт під косою,
тоді я піду в чужину на Дунай
і стану вночі над водою.

І там обриватиму квітку, блідий,
і в хвилі пускатиму ранні,
шепочучі: "Смерте, іди вже, іди,
бери мої сили останні".

І щойно найкраща пелюстка впаде
у хвилі чужого Дунаю,
як трісне враз серце моє й пропаде,
замучене горем до краю.

І квіткам похиленним тихо в Дунай,
де горем ніколи не пахло,
найкраща пелюстка шепне про відчай,
у мене розбурханий нагло.

І в той час, коли в Україні й душі
не буде зідхнути за мною,
то вдосвіта квітки заплачуть чужі
росою з кущів над рікою.

Про заздрість на людськеє щастя богів,
немов бессарабців на пшінку,
і про невмирущу, як гомін борів,
над горами вічними жінку,

яка не бажає тримати ту річ,
що бідному серцю на злуку,
її почепивши у сяєво свіч,
зів'яти від ладану й гуку.