[I]
Неврівноважена думка
викинулась у вікно,
і мені затьмарилось
і привиділось ось що:
ніби в морі натовпу
втрачаю дно,
посередині
площі.
А течія вирує,
              шумить,
                       несе,
туди, де усвідомлюєш –
це закінчиться,
тільки-но за хмарами
хтось мовить: Все…,
переповнений сумом
по самі вінця.
Я тоді сидітиму
на пустому березі,
хилитаючи ногами
над безоднею дна,
неживим
подаватиму руку: – Березень,
а у відповідь
         кидатиметься
                           луна.


[II]
Рано-вранці заголосили
кілька мелодій,
а я від них ховався
за списаними листками,
в яких і самому
розібратися годі:
…серце вшито для щему…
…не тими нитками…
А для кого воно складено,
коли і ким –
я неодмінно
запам’ятав би це,
коли б
суцільно татуйовані листки
хоч раз подивились
мені в лице.
А ще б
самого себе зустріти:
розпитати,
допоки в розумі-умі я:
чи довго в грудях
калататиме Квітень:
щовесняна
         очікувана
                   аритмія.


[III]
Приходив вечір
в надії вивідати
[за плетивом стосунків]
хоч щось про тебе.
Запопадливо наливав
за доречний привід: ти
у хворобі серця –
моє
плацебо.
Поділитися киснем –
що мати віру
у взаємність вижити
в цій хворобі,
бо якщо не увіруєш,
п’єш без міри:
обезболені в світі
самі-по-собі!
Або складаєш
літеру до літери:
ніхто ще не вигадав
кращої потрави,
а втомишся множити
літери на літри,
озирнешся здивовано:
треба ж – Травень!