Опублiковано: 2007.05.12
Валерія Богуславська
Люблю інакших!
ЛЮБЛЮ ІНАКШИХ!
Виктория Шпак, «Двойник сна», Київ, 2005
Інколи втомлюють чи набридають власна манера й стиль, а за компанію – всі інші, більш-менш схожі на мене, і хочеться заглибитися у щось докорінно відмінне, зовсім інакше, таке, на що сама неспроможна. І під такий настрій дуже доречно потрапляє до рук ця книжка з доволі абстрактним зображенням на обкладинці, яке дійсно чимось нагадує химерний сон або витівки підсвідомості.
Проте заглиблюючись у вірші, мушу визнати, що вражають вони іншим – баченням наскрізь – радше не через почуття (хоча й не без того), а за допомогою відточеної логіки, ядної іронічності та жорсткої, контролюючої і застерігаючої від самозаспокоєння та самозамилування самоіронії (перепрошую за накопичення “само”, дозволю собі ще одне визначення – самодостатність). На відміну від мене, ця авторка не манівцями почуттів, інколи настільки заплутаних, що ладна й сама заблукати десь у їхній хащі, а гострим розумом, напряму й набагато швидше дістається мети.
Вражає точність і вивіреність висновків:
А вдохновенье посещает дважды.
Да. В полвторого. И потом – к утру.
Або: На полфразы вперед – и в сторону!
Глядь, успеха краюху и сорвано,
глядь, скелету и крыть уже нечем.
Разве только главой Предтечи.
До того ж висновки добряче присолені та приперчені, інколи й похлипнутися можна від несподівано гострого присмаку:
И остановка – лиш уловка,
И миг – не вечность, а толчок,
И задний ход давать неловко,
Как попадаться на крючок.
И все бело, и все беззвучно,
И все не с нами, не про нас…
И, Боже, это просто скучно,
Как треп про порчу или сглаз.
Або: Вот чем кончаются детские игры.
Переиграли – ножом по душам!
Або ще: как в утешение – признание
наоборот,
как набегающий, слепящий –
до вспышки – мрак,
как гений, видящий все чаще,
что он дурак.
Іще: Сколько услаждали песнопения
Слух спокойно спавшего Везувия?
Авторка нещадна навіть до улюбленого, ба більше – заповітного, якому тим щонайперше не пробачає жодних викривлень або хизування зверхністю:
Однообразие рифмовки –
Вроде веревки
или удавки,
или Незримого Ворона Кафки.
Но наш-то – велик, могуч,
Как пивной или гэкачеповый путч.
Або: А королю уже не до ладьи.
И он себя легко вверяет пешкам.
И балансирует совсем один
Меж двух веков. Он голый и безгрешный.
Іще: и подтягиваешь бодрым басом
в подворотне воющим котам,
заплывающим в безумье брассом.
Іще таке: У подъезда, подняв горделиво свой зад,
Серый «ауди» ивам напортил.
І, нарешті, відкриваєш в авторці всю амплітуду справді поетичної майстерності, вміння бачити, чути, відчувати й відтворювати все це у ваговитому, духмяному слові, і все це, до того ж, по-своєму, у притаманній тільки їй, ніби трохи відстороненій манері:
Подбираю Подол незабвенной ментальности…
За ними зябко, полоз в полоз
ложится занемевший голос.
Другой, далекий и дерзнувший
Навлечь объем на наши души…
---
Словарь сияет светом Иисуса…
---
…оставить легкие следы
глухой обиды,
мои висячие сады
Семирамиды…
---
Подбирается к заветному кольцу,
замирает на секунду необъятную,
своему беспечно спящему отцу
исполняет тихо фугу непонятную.
---
И когда состаришься,
вспоминай.
И тогда отправишься
прямо в рай.
---
Гнездо я так себе совью,
гнездо в судьбе.
Да я уже его свила –
Намыла плес.
Затем и нас судьба свела
(свела ль – вопрос…)
---
Там, на тропинке против двери дома
Так буйно одиночество цветет…
Я с ним уже давным-давно знакома
И от него ношу под сердцем плод.
---
Господи, как рано мне могилы
Подарили запахи земли…
А лірику цієї іронічної поетки, що несподівано, за розчахнутою брамою іронічності, відкриває таку глибоку, таку животрепетну душу, хочеться завчити напам’ять і закликати на допомогу у важкі миті власного життя:
Шепот. Взрыв.
Фонтан. Сияние.
Страх. Тревога и сомнение.
Наше первое свидание.
Наше первое горение.
Слабость. Холод.
Счастье. Мука.
Ожиданье. Безысходность.
Наша скорая разлука.
Наша медленная повесть.
Ветер. Солнце и дорога.
Теснота и разобщение.
В сумме – много.
Очень много.
Оттого и нет решения.
Або таке: Для колодца глубина –
Только лишний груз.
Не гадаю, чья вина –
Просто отвернусь.
То-то будет мне беда,
Если разлюблю!
Без ответа навсегда
Узел разрублю…
Або іще: Я была. Была и растаяла.
Растеклась со своими тайнами.
Стала другой –
брови дугой…
Подойди, рассмотрю поближе я.
Не свети так, а то не выдержу.
Заползу под скамью.
Не тронь – убью…
Книжка весь час спонукає думати, порівнювати, викликає алюзії, а знайоме й, здавалось би, буденне, повертає, показує під іншим кутом зору, і, замість заяложеного «Отряхнуть прах с ног» пропонує свою трактовку: «темно-синее отрепье / сбило с ног», або гірко констатує:
Я знаю, что в туннеле времени
Для поворота смысла нет,
И стилистически неверными
Звучат и правда, и ответ.
До цієї глибокої, парадоксальної, несподіваної книги годилось би поставити епіграфом рядки самої Вікторії Шпак: «Люблю дразнить гармоничную эту природу». “Карти в руки”, – констатую я.
Валерія БОГУСЛАВСЬКА
Виктория Шпак, «Двойник сна», Київ, 2005
Інколи втомлюють чи набридають власна манера й стиль, а за компанію – всі інші, більш-менш схожі на мене, і хочеться заглибитися у щось докорінно відмінне, зовсім інакше, таке, на що сама неспроможна. І під такий настрій дуже доречно потрапляє до рук ця книжка з доволі абстрактним зображенням на обкладинці, яке дійсно чимось нагадує химерний сон або витівки підсвідомості.
Проте заглиблюючись у вірші, мушу визнати, що вражають вони іншим – баченням наскрізь – радше не через почуття (хоча й не без того), а за допомогою відточеної логіки, ядної іронічності та жорсткої, контролюючої і застерігаючої від самозаспокоєння та самозамилування самоіронії (перепрошую за накопичення “само”, дозволю собі ще одне визначення – самодостатність). На відміну від мене, ця авторка не манівцями почуттів, інколи настільки заплутаних, що ладна й сама заблукати десь у їхній хащі, а гострим розумом, напряму й набагато швидше дістається мети.
Вражає точність і вивіреність висновків:
А вдохновенье посещает дважды.
Да. В полвторого. И потом – к утру.
Або: На полфразы вперед – и в сторону!
Глядь, успеха краюху и сорвано,
глядь, скелету и крыть уже нечем.
Разве только главой Предтечи.
До того ж висновки добряче присолені та приперчені, інколи й похлипнутися можна від несподівано гострого присмаку:
И остановка – лиш уловка,
И миг – не вечность, а толчок,
И задний ход давать неловко,
Как попадаться на крючок.
И все бело, и все беззвучно,
И все не с нами, не про нас…
И, Боже, это просто скучно,
Как треп про порчу или сглаз.
Або: Вот чем кончаются детские игры.
Переиграли – ножом по душам!
Або ще: как в утешение – признание
наоборот,
как набегающий, слепящий –
до вспышки – мрак,
как гений, видящий все чаще,
что он дурак.
Іще: Сколько услаждали песнопения
Слух спокойно спавшего Везувия?
Авторка нещадна навіть до улюбленого, ба більше – заповітного, якому тим щонайперше не пробачає жодних викривлень або хизування зверхністю:
Однообразие рифмовки –
Вроде веревки
или удавки,
или Незримого Ворона Кафки.
Но наш-то – велик, могуч,
Как пивной или гэкачеповый путч.
Або: А королю уже не до ладьи.
И он себя легко вверяет пешкам.
И балансирует совсем один
Меж двух веков. Он голый и безгрешный.
Іще: и подтягиваешь бодрым басом
в подворотне воющим котам,
заплывающим в безумье брассом.
Іще таке: У подъезда, подняв горделиво свой зад,
Серый «ауди» ивам напортил.
І, нарешті, відкриваєш в авторці всю амплітуду справді поетичної майстерності, вміння бачити, чути, відчувати й відтворювати все це у ваговитому, духмяному слові, і все це, до того ж, по-своєму, у притаманній тільки їй, ніби трохи відстороненій манері:
Подбираю Подол незабвенной ментальности…
За ними зябко, полоз в полоз
ложится занемевший голос.
Другой, далекий и дерзнувший
Навлечь объем на наши души…
---
Словарь сияет светом Иисуса…
---
…оставить легкие следы
глухой обиды,
мои висячие сады
Семирамиды…
---
Подбирается к заветному кольцу,
замирает на секунду необъятную,
своему беспечно спящему отцу
исполняет тихо фугу непонятную.
---
И когда состаришься,
вспоминай.
И тогда отправишься
прямо в рай.
---
Гнездо я так себе совью,
гнездо в судьбе.
Да я уже его свила –
Намыла плес.
Затем и нас судьба свела
(свела ль – вопрос…)
---
Там, на тропинке против двери дома
Так буйно одиночество цветет…
Я с ним уже давным-давно знакома
И от него ношу под сердцем плод.
---
Господи, как рано мне могилы
Подарили запахи земли…
А лірику цієї іронічної поетки, що несподівано, за розчахнутою брамою іронічності, відкриває таку глибоку, таку животрепетну душу, хочеться завчити напам’ять і закликати на допомогу у важкі миті власного життя:
Шепот. Взрыв.
Фонтан. Сияние.
Страх. Тревога и сомнение.
Наше первое свидание.
Наше первое горение.
Слабость. Холод.
Счастье. Мука.
Ожиданье. Безысходность.
Наша скорая разлука.
Наша медленная повесть.
Ветер. Солнце и дорога.
Теснота и разобщение.
В сумме – много.
Очень много.
Оттого и нет решения.
Або таке: Для колодца глубина –
Только лишний груз.
Не гадаю, чья вина –
Просто отвернусь.
То-то будет мне беда,
Если разлюблю!
Без ответа навсегда
Узел разрублю…
Або іще: Я была. Была и растаяла.
Растеклась со своими тайнами.
Стала другой –
брови дугой…
Подойди, рассмотрю поближе я.
Не свети так, а то не выдержу.
Заползу под скамью.
Не тронь – убью…
Книжка весь час спонукає думати, порівнювати, викликає алюзії, а знайоме й, здавалось би, буденне, повертає, показує під іншим кутом зору, і, замість заяложеного «Отряхнуть прах с ног» пропонує свою трактовку: «темно-синее отрепье / сбило с ног», або гірко констатує:
Я знаю, что в туннеле времени
Для поворота смысла нет,
И стилистически неверными
Звучат и правда, и ответ.
До цієї глибокої, парадоксальної, несподіваної книги годилось би поставити епіграфом рядки самої Вікторії Шпак: «Люблю дразнить гармоничную эту природу». “Карти в руки”, – констатую я.
Валерія БОГУСЛАВСЬКА
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.