Нелюбі моїй І затулившись плечечком От... Вже не осінь, а зима, осріблена засніженими кронами. ... А відображення твоє у світлі завіконня, слова шпурляючи невлад, та затулившись плечечком, кидає свій нещадний зирк, мені, у спину... Розсекречена - зітхаєш шумно, тягарем, відображаючи балясину... З тобою, чесно слово, ясно все. ... А от, мені - що ?! Що, мені ? ... Отут, отак от і стояти, і в неосяжність повторяти, те, що зведе мене з ума. "- Уже не осень. ... А зима." Авжеж! Зима... * * * Ніжність за горло Що ж, ти, ніжність, за горло ?! Як боляче, боляче... Боляче! Боже... Як боляче. Серце від крові гарячої клинить ... Вгамуйсь ... Проклинаючи долю свою, я кидаюсь... Та, доля при чому? Життя це, та … Ніжність за горло !!! І, боже, як боляче ж, боже... Як, боляче! Пам'ять птахом в долоні - клюється ... Пищить … То, у небо її! Я пробуджую клятий вогонь - і, дурепа яка - все чим жив, Я жбурляю... У вогонь цей жбурляю від тебе листи, я іх, оскаженілий, кидаю, кидаю, кидаю... Раптом, бачу!!! У тому вогні проступають слова, -Боже, та що ж наробив... Я, як сич, шепочу Та відлуння мене зачіпає ледь, ледь ... Тиша. Бачу... Слова, крізь вогонь, ті слова, що були трепетливі для нас дотепер. Здрастуй, миленький! - в попіл, луною -Прощай! Розлетілись в вогні, наче зграя пестливих птахів. - Обіцяй ... назавжди ... будь моїм ... - Обіця-я-яй !!! Обіцяй же — у пал цей лице нахиляю і бачу відлигу. Як в пресвітле зникає. - Навіки ... - Любов… І як корчиться в тому ж вогні. - НЕНАВИДЖУ !!! * * * Від ознобу очей відсахнувшись Від ознобу очей, любов'ю обпалених ...відпрявши, відсахнувшись від тіла, що дихало потягом пристрасті... Як боялася я... Ось, підійдеш та притиснешся, підійдеш ...та ...притиснешся. Нелюб. ...Мій * * * Від ознобу очей, коханням обпалених, ...відпрявши, відсахнувшись від тіла, що дихало спрагою щастя, як боявся, що – раптом – підійдеш і притиснешся, підійдеш і притиснешся... Нелюба моя. * * * А після Коли побачиш... Що короста тьмяної краси зійшла з лиця, і зразу же, усе життя твоє... Враз проступило крізь нього, неначе зруб бездонного колодязя, наповнився… А тут і я іще, неголений та стомлений, давним-давно пробачений... Й забутий… І ще, і ще! Як не приховуй, ти помітиш здивування всією невблаганністю, також, твого старіння… Ти будеш, як колись-то, посміхатися, як в новину почнеш у зазірки кидатися... А після... ДОВГО, ДОВГО, ПЛАВИТИ ЗІРКИ… Щоб хоч на вулиці - не розридатися… * * * Нема тебе на світі А ти, пішла? Пішла. ПІШЛА! Неначебто, померла. І я, ось, начебто не пам'ятав, та де ж, ти, де ти? Та й відсував в слова, в діла. До того ж малі діти... Коханка. От життя-буття, тут спробуй, відірвися, так трахне в лоб - засвоїш вмить, оці от, теревені ... А от вночі, та замість сну, у стогоні жалю, я згадував нелюб свою і разом з нею жив ... Я плив туди, де не було тим пристрастям моїм, межі.... І в знов згорав, як в давнину. Летів і розумів, що, не було ну, не було, ніяких псячих сил... Утримати тебе у жмені. Розкрив долоні, і... Нема! Я здох — прости, прощай ..., Цей прощавай, він, як лишай, стригучий в смерть мою. Дожив… Світанок… П'ю свій чай. Курю. Та щось жую... От, достобіса! Доста, доста!!! І раптом, діти ж, діти! Та, спазм, пішла. Пішла, ПІШЛА... Нема тебе на світі. * * * Життя-буття Чому мені здається... Що? Що не померла ти. Закрию очі, ось ти. Близько, близько… Губами по щоці проводиш, і!!! І жадібно так, дихаєш... Ось, тільки… Так! Начебто париш. Тремтячи тілом, танеш, танеш, танеш. І, серце роз'ятривши, вивільняєш… Свідомість вивільняєш ти мою, задля буття на цьому світі... У безщасті дожування. * * * ... Прости та прощавай, душа моя, рятуйся та лети на горяний наш світ. Ну, скільки можна мучити це тіло, та й передсмертний комп пищить - клінічна смерть прийшла таки до мене. Але, ця клята клятьба Гіппократа! І, всі разом, реаніматори накинулись на труп. Даремно я не слухався порад - у своєму ліжку нам корисніше вмирати... Якмога далі від ретивих ескулапів. Розряд! ... То прощавай, душа моя, рятуйся, лети на горяний наш світ, а от мені туди - ні-ні ... Я зрозумів - свідомість у приматів миттєво випаровується там від спеки господньої любові. О, як хотів би, як хотів би я - ані живий, ні мертвий парити в спогадах про те, як ми з тобою... Розряд! Ну все … Я ж дихаю, дивіться ... Я навіть ворушу губами... Я так стараюся... Однак, продовжимо! ... От зоряний садочок спогадів, я в ньому, пливу. ... А там і ти, загублена у лихолітті забуття халатик запахнув, як нібито летиш, до мене - вся ніжність, вся терпіння та журба. ... І чутно, ледь-ледь чутно, спів, про те, що пресвята ця діва згасла, як свіча ... ... А ГОВОРИЛИ - ГРИП !!! Який же я мерзотник, ВІДПУСТІТЬ !!! Я вимагаю смерті од ковіду. І негайно… То ж, припиняю дихати, чекаю - бути може, що ти прокинешся і пригорнешся, як колись, в часи, коли кохання колихало нас ...Моя нелюба. Розряд! Іще, іще!!! ІЩЕ?! ... Ні, ці так просто не відпустять! Прощавай, душа моя. Лети вже у своє привілля ... Мені ж у тім єстві вербальнім залишатись... Та, до того ж чую, чую - заробив ... Мій «пламенный мотор», і разом з диким болем ще й повернулося бажання щось перевести... Чи подих, чи щось на українську перекласти. Та! Боже, боже ж мій! Ну, скільки можна мучитись з оцим, так званим тілом. ............................... Русский вариант ............................... Моя нелюбимая (цикл стихов, длиною в жизнь) От озноба глаз, опалённых любовью, отпрянув, отшатнувшись от тела, дышавшего жаждою счастья, как боялся я – вдруг – подойдёшь и прижмёшься, подойдёшь и прижмёшься… …Моя нелюбимая. * * * Отшатнувшись от глаз От озноба глаз, опалённых любовью отпрянув, отшатнувшись от тела, дышавшего жаждою страсти... Как боялась я, вот, подойдешь и прижмёшься, подойдёшь и ...прижмёшься. Нелюбимый. Мой... * * * Уже не осень. А… зима. Уже не осень, а зима посеребрила кроны… …А отражение твоё в пространстве заоконном – то отвечает невпопад, то, заслонившись плечиком, бросает беспощадный взгляд мне в спину… Рассекречена – вздыхаешь шумно и легко, изобразив с улыбкой нечто… С тобой всё ясно. … Ну, а мне – что?! А мне что?!!! …Так вот и стоять, и задыхаясь повторять, то, что сведёт меня с ума… - Уже не осень… …А зима. * * * Что я пил с этих губ Твой двоящийся образ отчетливо так разделен был на тогда и сейчас… Что осталось в сейчас волновало, Но тенью, беспамятной тенью… А… что было меж нами – Казалось – закрыто навек и умрет вместе с телом… Но, поди, ж ты! Бессонница… Блюз… - Ты! – была виновата – хриплю – Ты одна… И сжимаясь под осыпью колких осколков, Понимаю – закляк, чтобы выжить, Вычеркивал из подсознанья… Убегал на край света, Спивался, сжигая, Бесполезное время… Но, поди ж, ты! Отчетливо – звезды! Вижу звезды, они зажигались в глазах… Облик твой странноцветный луною в окне… …И так явственно слышу слова, что свивались в клубок, и плескались, как рыбы в затоне… …И как блики, легчайшие блики текли по губам… Что я пил с этих губ?! И, зачем мне все это, зачем? …Задыхаясь, шепчу, задыхаясь, что ты оказалась права – черновик моей жизни бездарен – мы просто спасались, мы какое-то время дышали друг другом, а после… Все, что после – предзимняя блажь.… Рассветает… ...И вот они, новые ритмы, Заглушая мой блюз, молотками отбойными рвутся сквозь стены и грохочут победно – - ДО-ЖИТЬ, ДО-ЛЮБИТЬ, ДО-ТЕРПЕТЬ! …И вот так – целый день, помогая, помогая дожить, дожить, дожить, дожить… * * * Короста красоты сойдет с лица, вся жизнь твоя проступит сквозь неё – как будто сруб бездонного колодца наполнится… А тут и я еще, усталый и небритый, давным-давно простивший и забытый… Как не скрывай – заметишь удивление неумолимостью и твоего старения… Ты будешь – как когда-то - улыбаться, передавать приветы, сплетни, просьбы… А после ДОЛГО, ДОЛГО, ПЛАВИТЬ ЗВЁЗДЫ… Чтоб хоть на улице – не разрыдаться… * * * Ушла… Как будто умерла, и я не помнил – где ты… Отодвигал… в слова, в дела… К тому ж, жена и дети… Любовница… ЖизневорОт – попробуй, оторвись – так трахнет по башке – поймешь – как неразменна жизнь. …И только ночью, вместо сна, при расслабленьи жил, я вспоминал свою любовь и вместе с нею жил… Я плыл туда, где есть придел двоящихся страстей… Как вновь – сгорал, как встарь – шипел, и понимал – нет сил… и не было, чтоб удержать тебя в своей горсти… Ладонь разжал – …и нет тебя. Я сдох – прощай…, прости… Простипрощай он, как лишай, стригущий жизнь мою. Дожил… Рассвет… Хлебаю чай… Яишницу жую… Отодвигаю все… Дела, к тому ж, жена и дети… И вдруг! Сквозь спазм – У-у-ушла! Ушла… УШЛА… НАВЕРНОЕ, …УМЕРЛА!!! И нет тебя на свете. * * * Всё время кажется, что ты не умерла… Глаза закрою, вот ты. Близко, близко… Ладонью по щеке проводишь и глядишь… … И жадно дышишь. … Жадно, жадно дышишь! Вот, только… Да! Как будто бы паришь, дрожа от счастья и переливаясь – таешь… И, сердце растравив, освобождаешь… Сознание моё освобождаешь для жизни без тебя… … Без жизни для тебя. * * * …Прощай, душа моя, спасайся, лети на горний свет. Ну, сколько можно мучить это тело, прибор пищит – клиническая смерть, но – клятва Гиппократа, и все разом, РЕАНИМАТОРЫ набросились на труп… Напрасно я не слушался советов. В своей кровати умирать полезней… Подальше от врачей… Разряд! …Прощай, душа моя, спасайся, лети на горний свет, а мне туда – ни-ни… Я понял – там сознанье человека мгновенно испаряется от жара любви господней, о, как я хотел бы… Ах, как хотел бы я – ни жив ни мертв парить в воспоминаниях… Разряд! Ну, все … Дышу, дышу, глядите… Я даже шевелю губами… Я так стараюсь… Но! Однако же, продолжим! …Звездный сад воспоминаний, я в нем плыву… … О, это ты, забытая моя, халатик запахнув, как будто бы летишь, ко мне летишь – вся, нежность, вся, терпенье, вся, участье… … И слышно, еле-еле слышно пенье, о том, что пресвятая эта дева угасла, как свеча… … А ГОВОРИЛИ – ГРИПП!!! Какой же я мерзавец, ОТПУСТИТЕ!!! Мне очень нужно умереть… Сейчас же… Перестаю дышать и терпеливо жду, быть может… - ты очнешься и прижмешься, ко мне прижмешься, …нелюбимая моя. Разряд! Ещё! Еще!!! Ещё?! … Нет, эти не отпустят! Прощай, душа моя, лети на горний свет… Мне остается тело… И к тому же, я слышу, слышу, заработал… Мой пламенный мотор, и вместе с дикой болью вернулось, вдруг, желание… Дышать! Но! СКОЛЬКО МОЖНО МУЧИТЬ ЭТО ТЕЛО!!!
|