укр       рус
Авторiв: 413, творiв: 42215, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Опубліковано: 2020.10.16
Роздрукувати твір

Валерій Яковчук

Христо Ясенов, Цикл 4 «Пробуджені пісні»

1
Ти збуди мене в ранішню прохолодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені сині ліси!

І заніс я печалі в темноту пустині,
сни кошмарні я кинув у тлін,
щоб пробуджені чути сади у цвітінні
і співзвучний тремкий срібний дзвін.

Щоб залишений богом на тверді небесній,
наче човен у темній воді,
зміг побачити рідні поля я чудесні
на землі моїх славних дідів.

Ти збуди мене в ранішню прохолодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені рідні ліси!

2
Весною хочу бути я в розквіті безмежнім,
і гомінким потоком з ясних перлин і сліз,
і ніжно цілувати левади прибережні,
і мовчки сумувати за білістю беріз.

І озером ще бути – в мені щоб відбивалась
лазурна неосяжність – безхмарні небеса,
і щоб верба до мене увечері схилялась -
і в неї у скорботі розплетена коса.

Потоком хочу бути – і щоб мене жадали
крізь весну і крізь осінь зелені береги,
щоб води мої чисті човни бажань гойдали...
Я хочу бути вічність у вічної нудьги!

3
В вікно моє вже сонце стукотить
і день веселий будить тої ж хвилі.
В кімнаті ясне світло мерехтить,
немов метелики літають білі.
Надворі стріли вже давно весну,
і пташки спів підноситься над світом,
а я лежу без радості і сну,
і двері тут нема кому відкрити.

Печальна мамо, мовчки підійди
і поведи мене спокійно, легко,
завітне слово ти мені знайди
і заведи мене кудись далеко –
страждаю я тут з муки і біди,
і можуть мука та журба згубити –
між правдою й брехнею я завжди
хотів би зневажати і любити.

І, може бути, під дошкульний збір
мовчання, криків, глуму й застороги
я ще відчую кожний стрічний зір
і ще незнані виявлю дороги;
а може я стрімкий, забувши сон,
мов бранець, що відпущений з темниці,
ще пересилю мій земний полон
і дожену свою блакитну птицю.

4
Ніч темна лягла непомітно,
мовчать в тишині береги,
йде з заходу свіжість тендітна
і повів вечірній нудьги.

В імлі вечоровій я гину,
край річки спить привид верби,
душа моя – смутку дитина –
страждає в гіркоті  журби.

В стражданнях покірно гойдає
вона свій міраж весняний –
бо сонце повільно сідає,
а з ним гасне день осяйний.

5
Час темний, загадковий проходить перед нами
і з вівтаря щоночі пливе жертовний дим,
і повсякчас обоє – із жертвами й гріхами –
страждаєм ми до болю і тонем в болю тім.

І ми постійно разом – самотність і неволя,
услід за нами пишно росте зневіра й страх;
та вже давно молитись я кинув у сваволі
і на богів  посипав тяжкі прокляття й прах.

6
Поволі день блідніє і вмирає –
розкинув крила стомлені на шлях;
ніч падає – ніч падає й стихає,
і никне на розложистих полях...
І я дивлюсь на небо, все самотній:
там безмір, тіні, в променях блакить...
взиваю я, а серце у скорботі,
тріпоче серце – вічний бог мовчить...

Скрізь тиша ночі пізньої спадає,
повільно сонні дихають вітри.
Дух гноблений якийсь в мені страждає,
а інший в темноті зове згори...
І цілий світ, і дух мій переповнивсь,
я джерело, що з темних б’є глибин,
задиханий і змучений питаю:
Не я є бог – бог вічний і один?

7
Зірниця напуває безхмарне видноколо
і перлів позолоту розбризкує на схили.
В ранковій прохолоді прокинулося поле,
прокинулося поле і килим потрусило.

Гіллячки обважнілі гойдаються спокійно,
до них пливе весняна мелодія зігріта.
А скільки тут утіхи в промінні чудодійнім,
а скількі в позолоті ірисів синіх цвіту!

І, мамо, до тих квітів веди мене неспинно,
і дай вина ясного із келихів їх синіх;
шукаю я сп’яніння і на полях спочину –
несу я чорну спрагу безводної пустині.

8
Мій сад так ясне сонце й не побачив,
бо сутінок на сушу й воду впав.
І хтось в мені у муках гірко плаче,
і хтось в мені безумно заридав...
А може буть, що також не зігріє
мене й ранкова сяюча зоря,
і всі бажання у мені зотліють,
і квіти всі в душі моїй згорять.

В духоті свого спокою я гину,
шукаю, де є свіжість і роса, –
мені співайте про ясні глибини
на чистих неосяжних небесах;
мені співайте про чертоги білі
правічної богині – Красоти,
про пахощі троянд у повній силі,
що зірвані з моєї самоти.

Христо Ясенов
Цикъл «Пробудни песни»  

1
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбудени ранни зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните сини гори!

И понесъл тъгата на тъмни пустини,
превъзмогнал кошмари и сън,
да послушам пробудните цветени градини
и съзвучния сребърен звън.

И забравен от бога на всички небета -
като лодка по тъмни води -
да погледам далечните родни полета
и земята на мойте деди.

Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбуден рани зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните родни гори!

2
Аз искам да съм пролет сред пролетите млади
и ручей бистрошумен от бисер и сълзи -
и кротко да целувам крайбрежните ливади,
и мълком да копнея по белите брези.

И езеро да бъда - та в мен да се оглежда
лазурната безбрежност на ведри небеса,
и привечер върбата над мене да навежда,
натегнала от скърби, разплетена коса.

Аз искам да съм ручей - и мене да жадуват
през пролет и през есен тревите от брега,
и лодки от желания в водите ми да плуват...
Аз искам да съм вечност сред вечната тъга!

3
В прозорците ми слънцето звъни
и веселият ден ме кротко буди.
По стаята се гонят светлини,
като крила от бели пеперуди.
Отдавна жива пролет е навън
и птица пее в ширните простори,
и аз лежа без радост и без сън,
и няма кой вратата да отвори.

Печална майко, мълком приближи
и поведи ме тихичко и леко,
заветната си дума ми кажи
и изпрати ме нейде надалеко -
аз страдам тук и мъка ми тежи -
и в мъката унивам и се губя,
а искал бих - сред правда и лъжи -
безумно да презирам и да любя.

И може би в язвителния хор
от крясъци, затишие и глуми
аз ще изпитам всеки срещнат взор
и ще открия непознати друми;
а може би безумно устремен,
като развързан пленник из тъмница,
ще превъзмогна всеки земен плен
и ще настигна свойта синя птица.

4
Нощ тъмна несетно припада,
замира и глъхне брега
и лъхне от запад прохлада
и вечерна топла тъга.

Аз чезна в мъглите вечерни
край сънните речни върби
и - рожба на горести черни -
душата ми горко скърби.

Тя страда и кротко лелее
миражи на пролетен блен -
че слънцето бавно гаснее,
а с него и белия ден.

5
Загадъчни и тъмни отхождат часовете
и всяка нощ се вие от жертвеници дим -
и винаги двамина - със жертви на ръцете -
ний страдаме до болка и в болка се топим.

И винаги двамина - самотност и неволя -
по стъпките ни никне неверие и страх;
но аз отдавна вече забравих да се моля,
посипал боговете с проклятия и прах.

6
Денят бледнее бавно и умира -
отпущат се натегнали криле;
и пада нощ - и пада - и замира -
и чезне татък в пустото поле...
И пак един, поглеждам към небето:
безбрежие и сенки, и лъчи... -
и питам аз, а тръпне ми сърцето,
сърцето тръпне - вечний бог мълчи...

На късна нощ затишието пада,
повяват бавно сънни ветрове.
И някой дух потиснат в мене страда,
и някой ме из тъмний край зове...
И целий мир се и моя дух прелива:
аз извор съм - и тъмен, и дълбок -
и питам се задъхан и измъчен:
Не съм ли бог, не съм ли вечний бог?

7
Зората напоява безбрежията ведри
и бисерна позлата по склоновете ръси.
В предутринна прохлада полето се разведри,
полето се разведри и губери разтърси.

Спокойно се люлеят натегналите вейки
и пролетна мелодия във трепета им блика.
А колко светла радост по слънчевите грейки,
а колко цветно злато и колко перуника!

И, майко, отведи ме наблизо до цветята
и дай ми светло вино от чашките им сини:
аз търся сънен шемет и леглото на полята,
понесъл черна жажда от пясъчни пустини.

8
Градината ми слъне не дочака,
а падна здрач над суша и вода.
И някой в мен мъчително заплака,
и някой в мен безумно зарида...
А може би, че няма да изгреят
на бяло утро светлите зари -
и в мене всички жажди ще изтлеят,
и в мене всеки цвят ще изгори.

Но в задуха на свойта безметежност
аз търся пак прохлада и роса -
ах, пейте ми за светлата безбрежност
на ведрите бездънни небеса;
ах, пейте ми за белите чертози
на вечната богиня - Красота, -
и за дъха на румените рози,
покъсани из мойта самота.

2016
© Валерій Яковчук
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Написати відгук в книгу гостей автора


Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні