*    *    *
У душі золоте дефіле
виїдає тісні тротуари.
Так чи сяк від очей зашморгне
павутину решіток  і чвару.
Люба  камнем  лягла  на душі,
і тамується біль веремією.
Стрепенувся і дзизнув на всіх,
перший дощ заплакав Марією.
Не солоно сьорбавши, ізвод
озиває і кличе толоками.
Тільки-но розвиднивсь завод,
як  понуро летить за сороками.
Ат, ця, любляча,  легке єство
безсоромно спіймала жар-птицю.
Ллє у себе нетлінний  йод –
і кладе  філе за потилицю.
Все зачавкає   кендюх, як є,
розтрясе і розбовкає сало,
відсвяткує  сумне фуете,
свіжо-синє, отруєне яром.  
Влізе в душу і розпочне
визирати веселі зазовини.
Скам’яніле царство візьме
тріумфальним лихом здуховини.
У квітучій обструкції все,
це тендітне квітнення садів.
Будить ранок  багрове і зле,
сонце гріє  єство  ладів.
Понесуть джерела  свій страх
у  цмоковину вічно земних.
Буде ранок вставати без ран,
і мене знайдуть серед них.