Слухаю звуки нічного лісу
На рідній моїй Волині.
А зранку у церкві мої землячки
Душевним тілом рослинні.

Тут райська природа.
Той храм едемський –
Творіння і дім Творцевий.
І хочеться тихо рости у небо,
Як саджені прадідом ще дерева,
Що веснами світяться білим болем
А в жовтні золотом мертвим.
Повітря оце – наче сік тополі –
П’ю, наче вовк кров своєї жертви.

І жертва не ангел,
І вовк чудовий.
Задумано так:
Без крові
Немає
Народжень,
Смертей,
Любові,
Криваво
Сонце
Світає...

Безгнізді дерева сумують тихо,
А з гніздами – ті літають...
На рідній Волині все менше сміху,
Все більші пташині зграї,
Які відбувають у вирій рвійно,
Щоб чорну минути зиму
В країні до відчаю самостійній,
Де знову тривають космічні війни
Апокаліптично,
Зримо.

І душно у душах.
Мутняк бодунний –
Мов кіт у селі глухому...
І люди в безлюдді,
Неначе труни...
Скоріше хочуть Додому.

І я Додому все більше хочу.
Волинь – то транзитна зона.

А зверху мене уже кличуть очі
Маминого безсоння...

25 лип. 17.