Слухаю звуки нічного лісу На рідній моїй Волині. А зранку у церкві мої землячки Душевним тілом рослинні. Тут райська природа. Той храм едемський – Творіння і дім Творцевий. І хочеться тихо рости у небо, Як саджені прадідом ще дерева, Що веснами світяться білим болем А в жовтні золотом мертвим. Повітря оце – наче сік тополі – П’ю, наче вовк кров своєї жертви. І жертва не ангел, І вовк чудовий. Задумано так: Без крові Немає Народжень, Смертей, Любові, Криваво Сонце Світає... Безгнізді дерева сумують тихо, А з гніздами – ті літають... На рідній Волині все менше сміху, Все більші пташині зграї, Які відбувають у вирій рвійно, Щоб чорну минути зиму В країні до відчаю самостійній, Де знову тривають космічні війни Апокаліптично, Зримо. І душно у душах. Мутняк бодунний – Мов кіт у селі глухому... І люди в безлюдді, Неначе труни... Скоріше хочуть Додому. І я Додому все більше хочу. Волинь – то транзитна зона. А зверху мене уже кличуть очі Маминого безсоння... 25 лип. 17.
|