Ну що ж ти робиш? Я ж не кам’яна!
Це скіфська баба – та не озоветься!
А я ходжу, як по струні, хмільна…
Звучить струна, аж закипає серце.

Я стільки слів в собі не утаю.
Вони ж такі – до опіків гарячі.
Іду і бачу посмішку твою,
Щасливі очі – і не хочу – бачу!

Не клич, не клич! Не певна, чи прийду!
Мої шляхи – на інших паралелях.
Це просто вітер сонячний подув,
Повіяв морем, ладаном і хмелем…

Це просто осінь кинула навскидь
Терпкої туги, як сухого листя.
Вогонь торкнувся, і уже горить
Між нами слово, думка, час і відстань.

Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі?
На прикрий вітер, не прикритий ніччю
Крилом гарячим рідної душі,
Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?!
3.10.15.