Ну що ж ти робиш? Я ж не кам’яна! Це скіфська баба – та не озоветься! А я ходжу, як по струні, хмільна… Звучить струна, аж закипає серце. Я стільки слів в собі не утаю. Вони ж такі – до опіків гарячі. Іду і бачу посмішку твою, Щасливі очі – і не хочу – бачу! Не клич, не клич! Не певна, чи прийду! Мої шляхи – на інших паралелях. Це просто вітер сонячний подув, Повіяв морем, ладаном і хмелем… Це просто осінь кинула навскидь Терпкої туги, як сухого листя. Вогонь торкнувся, і уже горить Між нами слово, думка, час і відстань. Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі? На прикрий вітер, не прикритий ніччю Крилом гарячим рідної душі, Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?! 3.10.15.
|