Йшов я по вулиці незнайомій
І раптом почувся гав'ячий грай,
І дзвони лютні, й дальні громи —
Переді мною летів трамвай.

Як скочив я на його підніжку —
Ту таємницю і сам не знав.
Він у повітрі вогня доріжку
При світі денному залишав.

Він мчав, як буря, що із безодні
Летить на крилах в годин пітьмі.
Тож схаменися, вагоноводе,
Вагон блукаючий зупини!

Пізно. Позаду — стіна страшенна,
Пальми позаду у плямах птах,
Через Неву, через Ніл і Сену
Грюкнули тричі по трьох мостах,

І промайнувші в оконній рамі,
Погляд цікавий услід метнув
Странний жебрак..та, невже, той самий,
В Бейруті загинувший рік тому?

Де я? Так млосно і так тужливо
Стукає серце за кроком крок:
«Ось той вокзал, де тепер можливо
В Індію духу знайти квиток».

Вивіска, кров'ю насичені букви
Гласять: «Зеленна» — я знаю, отут
Замість капусти і замість брукви
Голови страчених продають.

В червоній свитці, з лицем, як вим'я,
Голову зрізав той кат і мені.
Вона лежала у домовині
З іншими разом на слізькому дні.

Ось у провулок паркан уходить,
Дім в три вікна та сірий газон.
Ой, схаменися, вагоноводе,
Тут зупени мені свій вагон!

Машенько, ти тут жила, співала,
Мені, нареченому, килим ткла.
Що з твоїм голосом, з тілом стало,
Чи то можливо, щоб ти не була?

Тихо зітхала в своїй світлиці
Ти, як напудривши косу, йшов
Я представлятись імператриці,
Щоб не зустрітись з тобою знов.

Я зрозумів тепер: наша воля
Це лише сяйво, що з неба б'є.
Люди і тіні стоять у колі
Біля дверей в зоосад планет.

Й миттю — вітер солодкий, знайомий,
Й миттю — за мостом на мене летить
Вершника панцирна длань невагома
І два півмісяця б'ючих копит.

Міцной фортецею православ'я
Сяє Ісакій в височині
Там відслужу молебень о здрав'ї
Машеньки й панахиду мені.

І все ж назавжди я сповитий сумом,
І дихати важко і в серці жаль...
Машенька, досі я ще не думав,
Що в світі можлива така печаль.