В гості нікуди йти...
Рідних душ усе меншає, рідшає...
Йду у гості до Бога – у церкву –
Тут добре душі уже,
У якій цілий космос існує і рід іще,
Рід мій кров береже.

Їду, їду кудись...
Колія залізнична – мов річка,
Під зорею блистить,
«Зайченята» пускає у даль.
Це життя як Життя –
Трохи місія, трошечки – звичка...
То вогненна вода.

Вищі сили мене ж не покинули –
Дякую Долі.
Щиро вдячний усім ворогам,
Що учили мене...
Після дикого меду я з’їв
Пуд чумацької солі.
Заіскрився мій нерв.

Вже поеми мої на слова розбирають,
Як храми на цеглу.
І мене скандалістом вважають
В країні моїй...
Воріженьки мої згрупувались,
Товпляться, мов кеглі.
Ну а друзі...
Все менш зостається їх.

Котеня-сирота мені в душу про космос ридає.
Бомж із поглядом пса сивий погляд олюднює мій.

Далі з Богом піду.
До зорі.
Без усякої зграї.

Ну хіба що за зграю –
Бджолиний не спійманий рій...