В гості нікуди йти... Рідних душ усе меншає, рідшає... Йду у гості до Бога – у церкву – Тут добре душі уже, У якій цілий космос існує і рід іще, Рід мій кров береже. Їду, їду кудись... Колія залізнична – мов річка, Під зорею блистить, «Зайченята» пускає у даль. Це життя як Життя – Трохи місія, трошечки – звичка... То вогненна вода. Вищі сили мене ж не покинули – Дякую Долі. Щиро вдячний усім ворогам, Що учили мене... Після дикого меду я з’їв Пуд чумацької солі. Заіскрився мій нерв. Вже поеми мої на слова розбирають, Як храми на цеглу. І мене скандалістом вважають В країні моїй... Воріженьки мої згрупувались, Товпляться, мов кеглі. Ну а друзі... Все менш зостається їх. Котеня-сирота мені в душу про космос ридає. Бомж із поглядом пса сивий погляд олюднює мій. Далі з Богом піду. До зорі. Без усякої зграї. Ну хіба що за зграю – Бджолиний не спійманий рій...
|