Я колись теж помру, бо колись ми усі повмираєм,
Угадати б лише, що не сам, щоб у спину ножем.
Адже вбитих жаліють, відспівують, балують раєм, –
Не скажу про живих, а покійників ми бережем.

Упаду в грязь лицем, повернуся ефектно я набік –
І ударить душа на украдених шкапах в галоп.
Дивні райські сади! Назбираю рожевих там яблук…
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали, дивлюсь – перед нами не рай, а мервота:
Неродючий пустир і суцільне ніщо – хто ж посмів?!
І на пустищі тім височіли великі ворота,
Й величезний етап – тисяч п’ять – на колінах сидів.

Як іржав корінний!Я ласкавим смирив його словом,
Ледве вирвав з мачул реп’яхи й чорну гриву заплів.
Сивоглавий старик все возився із засувом знову,
І кректав,  і бурчав – відчинити воріт не зумів.

Хоч намучився люд, а ніхто не почув тут прокльону,
Лиш навпочіпки він з онімилих колін пересів.
Тут малина, братва,  – зустрічають малиновим дзвоном.
Все вернулось на круг, і розп’ятий над кругом висів.

Всім нам блага подай, чи багато хотів же `я благ?!
Тільки б друзі були, та дружина – заплакала щоб…
Ну, а я вже для них назбираю рожевих там яблук…
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Я пізнав старика по  сльозах на щоках його впалих:
Це Петро ж бо Святий – він апостол, не я – філантроп.
Ось і кущі-сади, в них багато морожених яблук…
Та сади стережуть – і стріляють без промаху в лоб.

І я коней погнав геть від місць тих таких непривабних, –
Коні просять вівса, та вудила – і я закусив.
З батогом уздовж кручі, над прірвою пазуху яблук
Я для тебе везу, як завжди, не жаліючи сил!
1978


РАЙСКИЕ ЯБЛОКИ

Я когда-то умру – мы когда-то всегда умираем, –
Как бы так угадать, чтоб не сам – чтобы в спину ножом:
Убиенных щадят, отпевают и балуют раем, –
Не скажу про живых, а покойников мы бережём.

В грязь ударю лицом, завалюсь покрас`ивее набок –
И ударит душа на ворованных клячах в галоп.
В дивных райских садах наберу бледно-розовых яблок…
Жаль, сады сторожат и стреляют без промаха в лоб.

Прискакали – гляжу – пред очами не райское что-то:
Неродящий пустырь  и сплошное ничто – беспредел.
И среди ничего возвышались литые ворота,
И огромный этап – тысяч пять – на коленях сидел.

Как ржанет коренной! Я смирил его ласковым словом,
Да репьи из мочал еле выдрал и гриву заплел.
Седовласый старик слишком долго возился с засовом –
И кряхтел и ворчал, и не смог отворить – и ушел.

И измученный люд не издал ни единого стона.
Лишт на кортчки вдруг с онемевших колен пересел.
Здесь малина, братва , – нас встречают малиновым звоном!
Все вернулось на круг, и распятый над кругом висел.

Всем нам блага подай, да и много ли требовал `я благ?!
Мне – чтоб были друзья, да жена – чтобы пала на гроб, –
Ну а я уж для них наберу бледно-розовых яблок…
Жаль, сады сторожат и стреляют без промаха в лоб.

Я узнал старика по слезах на щеках его дряблих:
Это Пётр Святой – он апостол, а я – остолоп.
Вот и кущи-сады, в коих прорва мороженых яблок…
Но сады сторожат – и убит я без промахав лоб.

И погнал я коней прочь от мест этих гиблых и зяблых, –  
Кони просят овсу, но и я закуси лудила.
Вдоль обрыва с кнутом по-над пропастью пазуху яблок
Для тебя я везу: ты меня и из рая ждала!
1978