Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, –
Учителів пожерло море лжі  –
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, –
Та швидко нас помітять, бо  шаленні...
Ей! Проти хто?
                          Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов курва, ясність недалеко  –
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, –
Ми – діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.
<1979 чи 1980>


***
Я никогда не верил в миражи,
В грядущий рай не ладил чемодана, –
Учителей сожрало море лжи  –
И выплюнуло возле Магадана.

И я не отличался от невежд,
А если отличался – очень мало,
Занозы не оставил Будапешт,
А Прага серце мне не разорвала.

А мы шумели в жизни и на сцене:
Мы плутаники,  мальчики пока, –
Но скоро нас заметят и оценят.
Эй! Против кто?
                           Намнем ему бока!

Но мы умели чувствовать опасность
Зажолго до начала холодов,
С бесстыдством шлюхи приходила ясность –
И души запирала на засов.

И нас хотя расстрелы не косили,
Но жили мы, поднять не смея глаз, –
Мы тоже дети страшных лет России,
Безвременье вливало водку в нас.
<1979 чи 1980>