* * *

Спати хотілось, як перед весняним дощем.
Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
Спертись душею на Боже крилате плече,
Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом.

Глорія мунді оттак-от.
Хрін з нею. Нехай.
Голос на травах настояний, трави – на м’ясі...
Много живу.
Усе менше скрізь бачу гріха.
Більше рослинок люблю.
Поважаю отих, що на пласі.

А поети... поети...
Не той тепер час на Землі.
І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври.
Ніхто не купує красивих пластмасових слів,
Які б зрозуміли хіба динозаври.

Тому із собою я пити по ночах почав.
Безсоння і водка колись свою справу довершать...
І воском задумливо скрикне біленька свіча
Над віршником-вершником.

А гени, за крильця узявшись, у танець підуть.
Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно.
Знов хочеться жити.
А вірша рядок – наче путь,
Перервана вічними війнами.