* * * Спати хотілось, як перед весняним дощем. Жити не хтілось, як перед густим зорепадом. Спертись душею на Боже крилате плече, Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом. Глорія мунді оттак-от. Хрін з нею. Нехай. Голос на травах настояний, трави – на м’ясі... Много живу. Усе менше скрізь бачу гріха. Більше рослинок люблю. Поважаю отих, що на пласі. А поети... поети... Не той тепер час на Землі. І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври. Ніхто не купує красивих пластмасових слів, Які б зрозуміли хіба динозаври. Тому із собою я пити по ночах почав. Безсоння і водка колись свою справу довершать... І воском задумливо скрикне біленька свіча Над віршником-вершником. А гени, за крильця узявшись, у танець підуть. Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно. Знов хочеться жити. А вірша рядок – наче путь, Перервана вічними війнами.
|