ПАНТЕРА
З усіх відтінків чорноти – один,
Той, у якому вигинаєш спину.
Ідеш завжди по краю і невпинно
Так, наче ти не звір, а часу плин.

Танок твоєї вільної ходи
Неквапно й м’яко підкоряє мислі.
Твоя котяча лапа звуки стисла
Й нанизує приглушені сліди.
 
Ніхто в тобі не відчував самця.
Ти – віртуально у єдиній статі.
Самиця ти! Твоє єство у владі
Найвищого небесного творця.

І тільки він збагне звірячу суть.
Із виміру – у вимір... Ради чого?
Твоя барвиста чорнота – не тога,
Яку міняють, змінюючи путь.

Щоб вижити, петляєш в самоті
У жовту ніч, змальовану гуашшю...
І завтра, вже не схожа на вчорашню,  
Завалиш лань у гострому куті.

Та й підеш далі, втішена за ніч...
Не варто вивіряти смисл манери
І в кожній жінці бачити пантеру,
Щоб шаленіти, стрівшись віч-на-віч.