ПАНТЕРА З усіх відтінків чорноти – один, Той, у якому вигинаєш спину. Ідеш завжди по краю і невпинно Так, наче ти не звір, а часу плин. Танок твоєї вільної ходи Неквапно й м’яко підкоряє мислі. Твоя котяча лапа звуки стисла Й нанизує приглушені сліди. Ніхто в тобі не відчував самця. Ти – віртуально у єдиній статі. Самиця ти! Твоє єство у владі Найвищого небесного творця. І тільки він збагне звірячу суть. Із виміру – у вимір... Ради чого? Твоя барвиста чорнота – не тога, Яку міняють, змінюючи путь. Щоб вижити, петляєш в самоті У жовту ніч, змальовану гуашшю... І завтра, вже не схожа на вчорашню, Завалиш лань у гострому куті. Та й підеш далі, втішена за ніч... Не варто вивіряти смисл манери І в кожній жінці бачити пантеру, Щоб шаленіти, стрівшись віч-на-віч.
|