У глушині, серед яру
гострі ножі альбасетські
стали красиві від крові
з ярого вражого серця.
Відблиск атласної карти
вихопив з листя лимонів
контури чорних комонних
і схарапуджених коней.
Двоє жінок посивілих
плачуть у кронах оливи
бик розпашілого герцю
мури розхитує гнівом.
Носили янголи чорні
хустки і сніги студені.
Блищали ножами в пальцях
і крилами на раменах.
Монтілець Хуан Антоньйо
униз покотився, втятий.
На скроні застигла рана,
велика як плід граната.
Хрестом вогняним розквітла
глибока смертельна затінь.

Неспішно суддя з жандармом
ідуть оливовим гаєм,
а кров повзе і німує,
мов пісню змії співає.
-   Отут, сеньйоре жандарме,
все сталося, як ведеться:
убиті четверо римлян
і п’ятеро карфагенців.

Гілля простелили смокви
пораненим в узголов’я.
На стегна їм зірка впала
і захлинулася кров’ю.
Літали янголи чорні,
з волосся кресали сяйво,
світили у ніч гарячу
оливковими серцями.