Повна достоєвщина.
Село.
Ні кінця, ні краю, ні країни...
І куди ж нас, друже, занесло?
І за кого ж, брате, ми загинем?

Горизонту лінія горить –
Наче жилка пристрасті сумної.
Світ білить – як вишня без кори.
Він, як пляшка, ділиться на троє.

Темний промінь в голубих очах.
Тихо.
Тихо...
Чути серце й дзвони.
Повна достоєвщина і страх,
Що у друга кінчаться патрони.

І пройдуть підранки по душі,
Що своєї крові надивились.
Хто з них більше й тонше нагрішив, –
Ближче до безсмертя й до могили,
Що росте із чорного вогню
(Це Земля)
І білого – водиці...
Хворим світлом правнукам приснюсь
І воскресну віршем блідолицим.

Нині ж достоєвщина.
Туман.
Апокаліптичне щось витає.
Очі тих, кого давно нема,
Наші душі трепетно читають.

Я ж тягнусь до тайного знання.
Від народу втікну до природи.

Церква.
Даль.
Правічне вороння.
Передсмертне відчуття свободи.

23 лист. 10.