Повна достоєвщина. Село. Ні кінця, ні краю, ні країни... І куди ж нас, друже, занесло? І за кого ж, брате, ми загинем? Горизонту лінія горить – Наче жилка пристрасті сумної. Світ білить – як вишня без кори. Він, як пляшка, ділиться на троє. Темний промінь в голубих очах. Тихо. Тихо... Чути серце й дзвони. Повна достоєвщина і страх, Що у друга кінчаться патрони. І пройдуть підранки по душі, Що своєї крові надивились. Хто з них більше й тонше нагрішив, – Ближче до безсмертя й до могили, Що росте із чорного вогню (Це Земля) І білого – водиці... Хворим світлом правнукам приснюсь І воскресну віршем блідолицим. Нині ж достоєвщина. Туман. Апокаліптичне щось витає. Очі тих, кого давно нема, Наші душі трепетно читають. Я ж тягнусь до тайного знання. Від народу втікну до природи. Церква. Даль. Правічне вороння. Передсмертне відчуття свободи. 23 лист. 10.
|