Розколоте на скалки місто.
Змурований із друзок день
Вже дзенькає словесним вмістом
І дзьобає дахи арен.
Нерівно дихає, спроквола
Куйовдить простір Прометей,
Що серце вириває з дзьоба
Руками-стрілами антен.
Цей простір розпачу й провини
І перевтілення в ніщо,
Відродження і знов невпинне
Роздвоєння, зникання... Що
Мені сказати хоче постать
Про стать теорій, теорем?
Так проминати дуже просто
Відсутність відстані. Гарем
Дружин вчорашніх дружнім хором
Щебече в березні. Але
Потрібно вмерти щоб ніколи
В юрбі не втратити себе.
Із рук висмикуючи скалки
І дротиками – в полотно…
Французька готика і замки,
І мрій відчинене вікно.
Душа очікує вібрацій
Від праці тіла, від тепла.

Хоч муза музики хотіла,
Та до художника втекла.