Розколоте на скалки місто. Змурований із друзок день Вже дзенькає словесним вмістом І дзьобає дахи арен. Нерівно дихає, спроквола Куйовдить простір Прометей, Що серце вириває з дзьоба Руками-стрілами антен. Цей простір розпачу й провини І перевтілення в ніщо, Відродження і знов невпинне Роздвоєння, зникання... Що Мені сказати хоче постать Про стать теорій, теорем? Так проминати дуже просто Відсутність відстані. Гарем Дружин вчорашніх дружнім хором Щебече в березні. Але Потрібно вмерти щоб ніколи В юрбі не втратити себе. Із рук висмикуючи скалки І дротиками – в полотно… Французька готика і замки, І мрій відчинене вікно. Душа очікує вібрацій Від праці тіла, від тепла. Хоч муза музики хотіла, Та до художника втекла.
|