Опубліковано: 2010.07.25
Поетичний розділ: Інтимна лірика

Василь Кузан

Розколоте на скалки місто

Борису Кузьмі, художнику

Розколоте на скалки місто.
Змурований із друзок день
Вже дзенькає словесним вмістом
І дзьобає дахи арен.
Нерівно дихає, спроквола
Куйовдить простір Прометей,
Що серце вириває з дзьоба
Руками-стрілами антен.
Цей простір розпачу й провини
І перевтілення в ніщо,
Відродження і знов невпинне
Роздвоєння, зникання... Що
Мені сказати хоче постать
Про стать теорій, теорем?
Так проминати дуже просто
Відсутність відстані. Гарем
Дружин вчорашніх дружнім хором
Щебече в березні. Але
Потрібно вмерти щоб ніколи
В юрбі не втратити себе.
Із рук висмикуючи скалки
І дротиками – в полотно…
Французька готика і замки,
І мрій відчинене вікно.
Душа очікує вібрацій
Від праці тіла, від тепла.

Хоч муза музики хотіла,
Та до художника втекла.

2010
с. Довге
© Василь Кузан
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Джерело: https://poezia.org/ua/id/26380/
Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

2003-2025 © Poezia.ORG