Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні.
Хай остання кохана приходить лише уві сні.
Будем море любити – солоне, як постріл у спину,
І повільно минем у душевній його глибині.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, земля – молоком золотим.
Ця басова струна – паралельна залізна дорога –
Може, душу мою від мирської спасе суєти.

А якщо не спасе – хай живе за законами плоті.
Хай болить до нестями печаллю морської трави.
Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті
І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви.

Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси.
І по рейках також їй звіряти долю дарма.
Храм у лісі – вона…
Як горить – то ніхто не погасить.
А коли не горить –
То її ніби й зовсім нема.

Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять,
Звідки, власне, вона і прийшла –
Як сльоза золота.
При любові одній,
Та при всяких задрипаних владах
Пропила на мільйон.
Нажила на п’ятак.

…Димна свічка вина.
Недослухані зорі осінні…
Вже й остання кохана іде,
Щоб забрати, як біль, мене.

Я зостанусь один
У чаїнім її голосінні,
Коли тіло мине.