Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні. Хай остання кохана приходить лише уві сні. Будем море любити – солоне, як постріл у спину, І повільно минем у душевній його глибині. Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу? Космос пахне землею, земля – молоком золотим. Ця басова струна – паралельна залізна дорога – Може, душу мою від мирської спасе суєти. А якщо не спасе – хай живе за законами плоті. Хай болить до нестями печаллю морської трави. Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви. Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси. І по рейках також їй звіряти долю дарма. Храм у лісі – вона… Як горить – то ніхто не погасить. А коли не горить – То її ніби й зовсім нема. Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять, Звідки, власне, вона і прийшла – Як сльоза золота. При любові одній, Та при всяких задрипаних владах Пропила на мільйон. Нажила на п’ятак. …Димна свічка вина. Недослухані зорі осінні… Вже й остання кохана іде, Щоб забрати, як біль, мене. Я зостанусь один У чаїнім її голосінні, Коли тіло мине.
|