Стоголосого світу цей день і напевно не Твій,
Ти ще вмієш мовчати у слухавки злих телефонів.
Ти ще зможеш затнутись і виплюнуть горлом спросоння
Мертве капання слів, як з валютного бару – повій.

А розмови в нас платні. І вулиці наші – нові.
А дроти неживі, тільки живлять напругою скроні.
Мої звуки – дзвінки. Мої очі байдужі й бездонні,
Бо живуть в напівмісті моєї напівголови.

Дні чеканням зайшлись. Я їх марним дзвінкам заповів.
Мої руки помруть. Мої руки ще й досі живі.
Мої сни вже давно потонули в твоєму безсонні.

А остання монета завмерла в осінній траві.
Як струна завмира на останній своїй тятиві, –
Чорна слухавка раптом б’є струмом затерплі долоні.