Може, всі мої вірші –
Модерного сповідь язичника
Над рікою, що довга –
Мов пісня собача вночі.

Заблудився в корінні.
Тепер мені синьо-коричнево.
Гріхи перед чортом
Замолюють крила свічі.

Снігами церкви зацвіли мені,
Боже вселюблячий...
І красна зоря потекла
По хребту до хреста.
Ми кутаєм душі безсонні
Бобровими шубами.
На зорі міняєм міста.

Вимочуєм нерви в горілці,
Червоній від заходу,
Допоки густа, як печінка,
Опуститься ніч.

Сніги – наче сни.
Машини їх «стрілками» змахують.
А тихо…
Аж чути –
Як прадід мовчить у струні.

Шаліти, жаліти і жалити
Довго мені, чи недовго –
У вічності миті
Уже все одно, все одно...
Цей сон, як відомо, –
До смерті сумна підготовка,
Як біле вино.

Мов кола по крові,
Розходиться слава поета.

Мов голос по крові…
І зорі – іскристо цвітуть.
До м’яса зітерлася
Вісь золотої планети.

…Мені ж
Як людині
Людно –
Але нелюдяно
Тут.