Може, всі мої вірші – Модерного сповідь язичника Над рікою, що довга – Мов пісня собача вночі. Заблудився в корінні. Тепер мені синьо-коричнево. Гріхи перед чортом Замолюють крила свічі. Снігами церкви зацвіли мені, Боже вселюблячий... І красна зоря потекла По хребту до хреста. Ми кутаєм душі безсонні Бобровими шубами. На зорі міняєм міста. Вимочуєм нерви в горілці, Червоній від заходу, Допоки густа, як печінка, Опуститься ніч. Сніги – наче сни. Машини їх «стрілками» змахують. А тихо… Аж чути – Як прадід мовчить у струні. Шаліти, жаліти і жалити Довго мені, чи недовго – У вічності миті Уже все одно, все одно... Цей сон, як відомо, – До смерті сумна підготовка, Як біле вино. Мов кола по крові, Розходиться слава поета. Мов голос по крові… І зорі – іскристо цвітуть. До м’яса зітерлася Вісь золотої планети. …Мені ж Як людині Людно – Але нелюдяно Тут.
|