Що вас терзає, недруги мої ? Я – осторонь, не затіняю сонця. Та захлинається юрма... Наперегони Біжить – злостива, чорна – навздогін.... Таким, як ви, супокою нема: Стерв’ятники - у пошуках поживи. Підживлює запроданство та лживість, А зігріває ватра обмовлянь. Не затихає гнів і ворожда... На людях – правдолюбство та вітійство. Усі – стражденні, мудрі, моралісти, Чиї діяння й думи фарбить ад. Збіговисько... Жорстокі, наче тать. Ні совісті, ні страху - перед Богом. А я ж для ваших ран - свою сорочку... Довірлива, немов горобеня. І все ж мені вас безкінечно жаль. Пульсують краплі сутності людської , Та ницість лихоманить і судомить. Лавиною – прозріння і печаль... Чи вистою, чи згину – на краю - Я вашій вінценосній чорній зграї Всі катуші розкуто пробачаю. Молюся. Співчуваю... І творю. -------------------------------------------------------------- И что вас гложет, недруги мои, - Я никому не заслоняю солнца - И всё же вам не дышится, не ймётся - Усердствуете, злобу затаив. Таким, как вы, покоя нет нигде: Стервятникам всегда нужна пожива - Питают вас предательство и лживость И греет соучастье в клевете Не ведает предела раж вражды, Хоть напоказ вы - праведно- речисты, Страдальцы по судьбе и гуманисты, Чьи мысли и деянья - нечисты. Иной из вас безжалостней, чем тать: Пред совестью и Богом нету страха, А я за вас последнюю рубаху Была готова некогда отдать. Мне и сейчас вас бесконечно жаль - Той вашей, лучшей, сути человечьей, Но низость, что равна самоувечью, Умножит воздаяния печаль! ... И выстою ли, сгину ль - на краю - Я венценосной вашей чёрной стае Все беззаконья ваши оставляю, - Молюсь и сострадаю... И пою. Тетяна Селіванчик |