Чекаєш за дверима. Вирішить не в змозі - Зайти до мене, як колись, чи ні? Я чую – тихо дзенькнуло наруччя, Майнуло сарі барви вохряної. Його гойдає вітерець У отворі дверей... Тебе не бачу, То руки західного сонця Украли тінь твою, її поклали На дошки долу. Я під каймою сарі бачу нерішучість смагляво-золотистих ніг, Котрі вагаються – переступати? – Через поріг. Тебе не підізву. Моя душа розпалась на частини, Як в глибині безмісячній – туман, Як хмара, Що розтанула у небі Після дощу. Моя любов – Вона як горб у полі, Що опада, сповза... Орач Давно його закинув і пішов, А вічно байдужа природа Його до власності своєї приєднала І насип той – для себе непомітно – Зелом укривсь, Древ паростю обріс І з лісом ближнім сплівсь зеленим віттям. Моя любов – вона так нині схожа На вранішню безкровну зірку, Що розчиняє в пишноті світанку Згасаючу ясу. Нема в мого єства сьогодні меж. Можливо, ти не в силі це збагнути. Всі віхи знято. Стерто всі нарубки. Зібрати душу, повернути цілість? Ти в світі таких пут не віднайдеш. Автор першотвору – Рабіндранат Тагор
|