1

Осінні зорі, ніби іскри,
Роздмухує спізнілий вітер,
А місяць  жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.

Дарма. Від мене не сховаєшся,
Мій ласий лисий баламуте!
Пора спочить, пора покаятись, -
Вже зір твій мутен.

Бо ж це не травень, не побачення,
Це – жовтень. Потім – листопад.
Зима по листю літ затрачених
Стопою тяжкою ступа.

2

Вже не ремствую і не благаю –
Цур і пек йому, щастю землі!
Ось іду серед жовтого гаю,
Вже в останнім осіннім теплі.

Яра позолоть злотом зеленим
Пов’їдалась в жовтневу іржу.
Нащо ж ще якісь людські імена
В теплій тиші душі бережу?

Все забути. Згубити, мов листя.
Кинуть все, ніби камінь на дно.
Залишу вже і ласку, і злість я,
Бо весна відпалала давно.

…Дзеркалами замріялись води.
Кришталева, воздушна синь…
Серце бідне, ні волі, ні вроди,
Ні юнацтва, ні мрій не проси!

3
Беріг, беріг тебе, як скарб,
І раптом травень – листопадом.
Любуйсь в пожежі п’яних фарб,
Дивись, як жовте листя пада,
Як спокоєм завмерла синь
У золототканій папіломі,
Як дихає безкрай краси
І як життя зітха на зломі.

Буяв, палав, сталив свій стиль,
Ще вчора крильми плескав геній, -
Сьогодні схлипують легені,
Колючий скорчується біль.
Сьогодні – зимове пальто,
Самотність,  тиша, спокій, вечір,
Та спогади – вогнем із печі…
А поза тим – ніщо й ніхто.