За тихим бетоном, холодним і сірим,
Злітає у гору дим атомних станцій.
Відкинувши скромність, голодні повстанці
Дорізують тих, хто засів у квартирах.

АЕСи, як прихисток всім безнадійним,
Дозволять ввійти у розжарені стіни,
І хвилі отруйної білої піни
Під напівзруйнованим сірим склепінням

Омиють нам ноги, отруять нам шкіру.
Повстанці не сунуть сюди свої морди.
А нам залишається тихо і гордо
Вмирати і бачити світло крізь діри.

Надія на те, що цей бій скоро стихне
Вмирає із кожним пронизливим зойком,
Від цього здригаються люди на койках,
Та кров по артеріях змучених стигне.

Ось я не витримую, перший зі злиднів,
Побачивши зовні покинуту зброю.
Тікаю з АЕСу, і ніби стрілою,
Добіг до гвинтівки. Схопив, і підстрибнув.

Побіг метеором до сірого дому.
Його вже очистили. Він вже порожній.
Сюди не зайдуть комісари ворожі.
Мене не вполюють у купі бетону.

Тепер я мисливець. Тепер Я на ловах
Гвинтівки приціл, як вікно у майбутнє.
Покаже, хто з виродків стане наступним,
Хто думав, що зможе, а він не готовий.

Стрілятиму, поки набої в кишені,
Не вистачить – значить піду врукопашну
Хай ноги обдзюрять, кому було страшно.
Мій погляд – в прицілі, тож я – незнищенний!