За тихим бетоном, холодним і сірим, Злітає у гору дим атомних станцій. Відкинувши скромність, голодні повстанці Дорізують тих, хто засів у квартирах. АЕСи, як прихисток всім безнадійним, Дозволять ввійти у розжарені стіни, І хвилі отруйної білої піни Під напівзруйнованим сірим склепінням Омиють нам ноги, отруять нам шкіру. Повстанці не сунуть сюди свої морди. А нам залишається тихо і гордо Вмирати і бачити світло крізь діри. Надія на те, що цей бій скоро стихне Вмирає із кожним пронизливим зойком, Від цього здригаються люди на койках, Та кров по артеріях змучених стигне. Ось я не витримую, перший зі злиднів, Побачивши зовні покинуту зброю. Тікаю з АЕСу, і ніби стрілою, Добіг до гвинтівки. Схопив, і підстрибнув. Побіг метеором до сірого дому. Його вже очистили. Він вже порожній. Сюди не зайдуть комісари ворожі. Мене не вполюють у купі бетону. Тепер я мисливець. Тепер Я на ловах Гвинтівки приціл, як вікно у майбутнє. Покаже, хто з виродків стане наступним, Хто думав, що зможе, а він не готовий. Стрілятиму, поки набої в кишені, Не вистачить – значить піду врукопашну Хай ноги обдзюрять, кому було страшно. Мій погляд – в прицілі, тож я – незнищенний!
|