| Сергій Негодачаклун  |     
 
 яке благословення у поденок
 піймати вітра в полі одкровення
 облагозвучити добро і сокровення
 бо намір чуда з кругойдучих сценок
 веде жагучих у своє натхнення
 
 лункий і нестерпучий зрив душі
 зірки уже не падають на мене
 і не риплять картини з твого пензля
 разючий натяк на феєрію трухи
 пухких пестух вируючих на тернах
 
 вже балакуча зачепилась за живе
 дозуючи життя на грані брості
 я знову здичавів точніше не
 навлаштовався на героя в гості
 якого невезучий тихо зве
 
 сміється ще на кутні білий вітер
 заліз в кишеню чучелом мовчання
 нуртуючись за душу бере все
 нудьгуючи дратує все навчання
 за тридев’ять засмучених земель
 
 блимнув сургуч і все вогнем пече
 розкручує журбу неначе дівку
 чаруючи парфумами живе
 плакучий заспівав від свого лику
 я прикусив вуста закрив лице
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 закон не писаний як закривати очі
 як за  своїм ходом  задирати голову
 як згрібати жар чужими руками
 даю  усім свавілля  заглянути в душу
 не доведи господи в недоторканність
 так вирішив не хто інший як озвірілий
 без роду-племені  і без житла і господарства
 і без коріння і всім  прийдешнім за всяку ціну
 дав скуштувати   по наміру і по розуму
 прихований  пафос  думи від якої важко зріє
 жертва  і таємниця    нашого життя і смерті
 
 
 
 | 
 2009 © Сергій Негода |