Слов’янська давнина...
Дрімучий запах крові.
Венозна даль вітрів.
Осінній цвіт сльози.
І чорно-білий сон,
І голос кольоровий
Дідівської кози...

Увесь я там десь, там,
Де сива глина неба,
Всевишнього рука
Розхрестями шляхів.
До потрясінь свої
Крилатий кінь і лебідь,
І гомін мужиків.

Мені мільйони літ.
Я заплатив за щастя.
Тут час зоветься смерть.
Тут Бог – душевний біль.
Така бува тоска –
Церковний мед причастя...
Так радісно, що аж
І людям, і собі.

Такі тепер часи:
На українських грошах
Мальовані князі,
Поети і церкви.

Але поет живий
Нікому не хороший.
І світ йому –
Як сон могильної трави.

Наплутано в душі.
Співає кров’ю вітер.
Немає ні мети,
Ні сенсу, ні жаги.
Але серед людей
Комусь безсмертя світить.
І друзі – вороги...
І вороги – боги...

Ці гнізда на хрестах,
Ці рейки на курганах.

Слов’янська давнина.
І порох, і вино...
І постріл, що щемить,
І Всесвіт у стаканах,
Все, врешті, все одно...