Слов’янська давнина... Дрімучий запах крові. Венозна даль вітрів. Осінній цвіт сльози. І чорно-білий сон, І голос кольоровий Дідівської кози... Увесь я там десь, там, Де сива глина неба, Всевишнього рука Розхрестями шляхів. До потрясінь свої Крилатий кінь і лебідь, І гомін мужиків. Мені мільйони літ. Я заплатив за щастя. Тут час зоветься смерть. Тут Бог – душевний біль. Така бува тоска – Церковний мед причастя... Так радісно, що аж І людям, і собі. Такі тепер часи: На українських грошах Мальовані князі, Поети і церкви. Але поет живий Нікому не хороший. І світ йому – Як сон могильної трави. Наплутано в душі. Співає кров’ю вітер. Немає ні мети, Ні сенсу, ні жаги. Але серед людей Комусь безсмертя світить. І друзі – вороги... І вороги – боги... Ці гнізда на хрестах, Ці рейки на курганах. Слов’янська давнина. І порох, і вино... І постріл, що щемить, І Всесвіт у стаканах, Все, врешті, все одно...
|