От жизни ему – прошлогоднего снега… Довольно. Устал: с корабля – на бал. Он сам себе море, и горы, и небо. Любил. Воевал. Колдовал. Обветренный мачо – докурит сигару. На прощу пойдет в уцелевший храм. У стареньких дев в Интернете – угары: «Ах, этот таинственный шрам!» Щетина двухдневная, маска степного… Был друг.. Чуть постарше… Бог весть… Убит. Планеты житейской – так мизерно много. От сплетни – до сплетни: транзит. Дня два, как он ходит буддийским монахом – Салонным разбойником налегке… В плаще. Оголенный, как провод, однако. Текила, «горилка», саке… Теперь – без него: бунты, банты, банды… Звезду проведет свою – до крыльца. Как он, одинок этот Кто-то... В набат бьют… Начало начнется с конца. ВІН Від цього життя йому більше нічого не треба – Ні слави, ні грошей... Достатньо усього. Наджив. Він сам собі море і гори, і небо. Любив. Воював. Ворожив. Обвітрений мачо – досмалить товсту сигарету Й не піде молитись чужим нерозп’ятим богам. Стареньким дівчаткам, залежненьким від Інтернету, Світитиме ловко його нерозгаданий шрам. Дводенна неголеність, маска вечірнього степу. Був друг... трохи старший... Убитий десь там, в Сомалі... Смішні і байдужі амбітні житейські вертепи І поглядів кулі для серця його замалі. Щось є від монаха буддистського в ньому з учора. Всього намішалось: мамайське, салонне, терпке... Цей внутрішній спокій, невидима оку безкорість, Текіла, горілка, саке... Нехай вже без нього бунтують, бандують, бинтують. Візьме свою зірку – і ніжно піде до воріт. Хто сам своїм цвітом і світом, і світлом керує, Той сам розбереться з таким же самотнім вгорі…
|