Угору, крізь пальці беріз і крізь шкіру повітря,
розкривши обійми – дивись: не тримаюся, ні…
Впіймаєш,
то, може, і зиму із уст мені витреш,
не зловиш,
це зробить за тебе невипавший сніг.

…і знову злітаю у очі небесній примарі,
у пустку, де літом стікало смарагдами листя.
Розкривши обійми, я знов не тримаюсь, дивися!
Я можу упасти,
я можу пропасти,
я марю…

…а вітер тріпає спідницю, цілує зап'ястя,
в синіюче небо кидає смішні завитки
рудого волосся...
Ти клявся, ти клявся, ти клявся
чекати внизу,
а виходить усе навпаки.

…я, мабуть, заплачу, і навіть напевно заплачу,
бо надто вже глиняна, небо не хоче таких.
І тільки зима, розімлівши від сніжних побачень,
просипле, щоб я усміхнулась, на землю зірки…

всі
мимо
руки.