Угору, крізь пальці беріз і крізь шкіру повітря, розкривши обійми – дивись: не тримаюся, ні… Впіймаєш, то, може, і зиму із уст мені витреш, не зловиш, це зробить за тебе невипавший сніг. …і знову злітаю у очі небесній примарі, у пустку, де літом стікало смарагдами листя. Розкривши обійми, я знов не тримаюсь, дивися! Я можу упасти, я можу пропасти, я марю… …а вітер тріпає спідницю, цілує зап'ястя, в синіюче небо кидає смішні завитки рудого волосся... Ти клявся, ти клявся, ти клявся чекати внизу, а виходить усе навпаки. …я, мабуть, заплачу, і навіть напевно заплачу, бо надто вже глиняна, небо не хоче таких. І тільки зима, розімлівши від сніжних побачень, просипле, щоб я усміхнулась, на землю зірки… всі мимо руки. |