| Сергій ТатчинВірші| Коли Бог обрiже тоненьку ниточку на якiй висiло розпечене сонце
 і воно повiльно покотиться на захiд
 де червоне вiд сорому впаде за лiс
 коли Вiн пiдкине в темнiюче небо
 повнi пригорщi яскравих зiрок
 і вони залишаться там тремтiти
 рiзнокольоровi як моє життя
 коли вздовж по мiсту потече прохолода
 а за нею дворами пiдступний морок
 і стомлений люд поспiшить додому
 запалити кожен своє вiкно
 ось тодi я залишусь наодинцi з минулим
 але це вже нiколи мене не злякає
 бо все що я маю – це тільки зітхання
 ось так я пишу
 свої вiршi.
 
 Коли сон-чаклун прокрадеться навшпиньки
 та вiзьме за горло моїх сусiдiв
 і вони похиляться як побитi
 щоб побачити мару про тихе щастя
 коли раптом подзвонить моя знайома
 і крiзь силу промовить «Приїдь до мене…»
 й ми займемося тим що почнем шукати
 із її лабiринтів останнiй вихiд
 коли сила до вражень залишить тiло
 а бажання замiнить iм’я на втому
 щоб бездумно лежати й дивитись в стелю
 нi живим i нi мертвим – посерединi
 тодi в тисячний раз я вiдчую самотнiсть
 але це вже нiколи мене не злякає
 бо все що я маю – лишень почуття
 ось так я пишу
 свої вiршi.
 
 Коли заспаний ранок припаде до вiкон
 щоб розгледiти схований з ночi розпач
 й стане пильно дивитися i мовчати
 і лице його з чорного зробиться сірим
 коли мiсту у вуха наб’ється гомiн
 і будинки розкриють байдужi очi
 а по жилах дорiг розiллються люди
 щоб без впину шукати причину жити
 коли вранішнім птахом відверте серце
 за святими піснями злетить за хмари
 щоб згори милуватися бiлим свiтом
 й видивлятись дорогу на Батьківщину
 ось тодi я залишусь наодинцi з майбутнiм
 але це вже нiколи мене не злякає
 бо все що я маю – це тільки надію
 ось так я пишу
 свої вiршi.
 
 | 
 2003 © Сергій Татчин |