У мене мультимільйон друзів – серед дітей,
які не прагнуть компілювати мудрість
в комфортних музеях Інтернету.
А діти повисли в мережі монументами власності,
а не колажів совісті та моралі дорослих.  
У дитячих театрів усі монологи мозаїчні,
а не книжні, неначе у  представників загубленого покоління.
Маневруючи і маскуючись шляхами кладовищ,
я заходжу у подружнє місце проживання дітей,
і прочитую летальне лібрето маніакальної містерії,
і клінчую, вгризаюся в потоки віртуального повітря,
і розчинюся у натовпі юзерів...

Легіони кланів, клієнтів-кілерів. Комп'ютерні ландшафти.
Все в ланцюгах. Але в скислих легенях дітей
горить пекельний  ладан і їм є що сказати Господу.
Якщо кучматі  клони не здатні на крововилив у мозок,
якщо кутасті кругозори внесені у велику Базу Даних...
тоді  - крила корифеїв вкривають дітей, а не одного із нас.
Одним словом, усе не зникає,  окрім конвенцій про живих дітей.
Але - велика вітара маленьких  мрій і все стає в коловороті,
Діти пишуть на мене касацію,  читають про мій  завал,
радіють моїй поезії в катівні, купаються у депресіях моїх слів.
Каруселі опалого листя і блискавка  пронизує
імпозантні дерева ідилічного глобального Саду,
а що, казус гріха, на пухнастих хмаринках їхніх ілюзій
спустився з ідеалу Венери  на ізгой Меркурія
та зроговілим зуавом ліг біля ніг і треться об Сонце,
муркоче до протуберанців, дарує тепло, забуття і свободу.
Очі злегка поглинають потуберанці на Змієвій горі.
Сльоза повідує знайоме шуршання піску в неозорих долинах,
поміж зефірних гір  і зірчастих озер мереж,
переповнених дивними пахощами сну,
а здрібніле проміння казкових видінь посилає у
ті, згущення в дзеркалі чистих краплин,
де розкажуть кожній дитині про безглузду загадку цноти буття.