Мене кохаєш ти, в непевності тремтиш,
Мовчиш і слова ласки дожидаєш,
І зблід сумний твій вид;
Ти поцілунку й усміху бажаєш,
Краси моєї взяти хочеш цвіт.

Але скажи, чи йшов ти в боротьбі туди,
Де ідеалу зоря засвітила,
Чи знемагавсь од мук?
На що здалось твоє життя і сила
Душі твоєї, розуму і рук?

Чи працював ти? чи ти вмієш цілу ніч
Робить без сну, в знесиленні тяжкому?
Чи ти до того звик?
Яким ідеям, прапору якому
Віддав ти молодий свій кращий вік?

Що? ти мовчиш? То йди ж до сонного життя
Порожнього, де не відомий смуток,
Будь золотим телям,
Вертайсь до танців, карт і проституток,
Я ж серця й поцілунків не продам.

Якби ти змучений, якби обдертий був,
Та повний робітничої гордоти
І з іскрою в грудях,
Хоч би й з ослаблими руками від роботи,
Але щоб сяли блискавки в очах;

Хоч простий робітник, та щоб над усіма
Неробами, що вік проводять мляво,
Підніс чоло своє.
І хай у голові буяє розум жваво,
Нехай огненна думка повстає.

Тебе кохала б я за труд великий твій,
За те, що в жвавій праці без облуди
Ти чесним жив життям,
Схилила б голову тобі на груди
З пошаною й гарячим почуттям.

Але ти хто такий? Чого від мене ждеш?
Невільнику слабий брудного злота?
Йди геть, мене не ваб,
Бо ти чужий мені, бо ти гидота,
Нікчемної доби нікчемний раб!